Держава Сикхів
З Вікіпедії, безкоштовно encyclopedia
Сикхська держава — державне утворення сикхів, що існувало у північно-західній частині півострова Індостан у 1799–1849 роках.
Sarkar-i-Khalsa امپراطوری سیک ਸਿੱਖ ਖਾਲਸਾ ਰਾਜ Держава Сикхів | ||||
| ||||
Гімн Deg Tegh Fateh | ||||
Держава Сикхів у період розквіту | ||||
Столиця | Гуджранвала (1799—1802) Лахор (1802—1849) | |||
Мови | Перська (мова двору)[1], Пенджабська, Догрі, Кашмірська, Пушту | |||
Релігії | Сикхізм | |||
Форма правління | федеральна монархія | |||
Історичний період | Ранній новий період | |||
- Заснування | 1799 | |||
- Повалення | 1849 | |||
Валюта | рупія Нанакшахі | |||
|
У 1716–1799 роках у сикхів існувала власна держава — Сикхська конфедерація, з центрами в Амрітсарі й Лахорі. Держава розділялась на місалі, які очолювали місальдари, загальна кількість яких сягнула 12 (близько 70 тисяч кавалерії).
12 квітня 1801 року Ранджит Сінгх коронований як Магараджа, що збіглося зі святом Вайсакхі. Церемонією керував сагиб Сінгх Беді, нащадок гуру Нанака Дева. З 1799 року столицею стає Гуджранвала, у 1802 році перенесена в Амрітсар і Лахор. Ранджит Сінгх підноситься до верхівок влади у короткий час, з глави одного з місалів ставши Магараджею Пенджабу. Вже 1799 року Ранджит Сінгх об'єднує розрізнені місалі в імперію (Сикхська імперія), у 1849 році знищену британськими колонізаторами в результаті другої англо-сикхської війни.
Поява сикхської держави стала можливою завдяки занепаду імперії Великих Моголів, який відбувся на початку XVIII століття. Сикхи Пенджабу почали серію атак проти влади Моголів, які, урешті-решт, завершились успіхом.
Політична структура сикхізму проходить три основних етапи. Для ранніх сикхів характерна фактично необмежена влада гуру (духовних лідерів). Ранньому сикхізму невдовзі довелось зіткнутись із мусульманським завоюванням Індії (1556–1707), наслідком якого стає зростаюча мілітаризація сикхів. Починаючи з десятого гуру, Гобінда Сінгха, владу було передано безпосередньо сикхській громаді, хальсі. Для пізнього ж Сикхської держави характерно переміщення центру сили від хальси до сердарів (воєначальників, і, де-факто, крупних феодалів), які ворогували між собою.