Логічний позитивізм
З Вікіпедії, безкоштовно encyclopedia
Логічний позитивізм (іноді його називають логічним емпіризмом, неопозитивізмом або раціональним емпіризмом) — це філософська школа, прикладом якої є Віденський гурток, заснований групою вчених і філософів у 1920-х роках. Віденський гурток був насамперед форумом для дискусій між науковцями та філософами, які не поділяли однакових переконань.
Він сформувся навколо філософа Моріца Шліка і включало математиків Ганса Гана і Карла Менґера[en], фізика Філіпа Франка[en], соціолога Отто Нейрата, філософів Рудольфа Карнапа і Віктора Крафта[en], а також студентів-філософів Фрідріха Вайсмана[en] і Ґерберта Фейґля[en]. Водночас у Берліні навколо Ганса Райхенбаха та Товариства емпіричної філософії (нім. Gesellschaft für Empirische Philosophie) гуртувалися симпатики. Засноване у 1928 році, воно вітало Карла Густава Гемпеля, Ріхарда фон Мізеса, Давида Гільберта та Курта Греллінга.
Віденський гурток підготував маніфест, опублікований у 1929 році під назвою «Наукова концепція світу» (фр. La conception scientifique du monde), в якому виклав свої основні тези. Альфред Дж. Айєр підсумував основні тези логічного позитивізму в 1936 у своїй праці «Мова, істина і логіка» (англ. Language, Truth, and Logic). Коротко їх можна звести до наступного: як стверджував Кант, не існує такого поняття, як апріорне синтетичне судження[de]. Отже, метафізика не може бути наукою. З іншого боку, всі твердження знання є або аналітичними, або синтетичними a posteriori, а тому можуть бути перевірені досвідом. Отже, етичні та метафізичні твердження, бувши приписовими, а не описовими й такими, що підлягають перевірці, обов'язково «позбавлені сенсу».[1] Логічний позитивізм, таким чином, стоїть біля джерел чіткої дихотомії між «фактами» і «цінностями» (підхопленої юридичним позитивізмом), яка згодом була частково оскаржена.