Рішення Паризького арбітражу
З Вікіпедії, безкоштовно encyclopedia
Рішення Паризького арбітражу від 3 жовтня 1899 року — постанова арбітражного суду в Парижі, створеного двома роками раніше, як це встановлено у Вашингтонській арбітражній угоді від 2 лютого 1897 року, в якому Сполучені Штати (що представляють Венесуелу), з одного боку, і Сполучене Королівство (як власник колонії Британська Гвіана, нинішня Кооперативна Республіка Гаяна), з іншого, погодилися підкоритися Міжнародному арбітражу суперечки про кордон на заході британської колонії та на сході незалежної Венесуели, як механізм дружнього вирішення територіальної суперечки.
Рішення Паризького арбітражу | |
Країна | Велика Британія, Венесуела і США |
---|---|
Місце розташування | Париж |
Дата й час | 3 жовтня 1899 |
Позиція Венесуели полягала в тому, що кордон має проходити по середній лінії річки Ессекібо відповідно до принципу Uti possidetis iure (як володів, так і будеш володіти), за яким їй відповідали території колишнього Генерал-капітанства Венесуели на момент здобуття незалежності в 1810 році, яке, як стверджується, мало своїм східним кордоном річку Ессекібо. Однак королівський указ 1777 року не визначає, наскільки далеко простягається територія генерал-капітанства Венесуели, так само як і капітуляції провінцій. На противагу цьому, позиція Великої Британії ґрунтувалася на карті 1840 року (хоча і з деякими пізнішими змінами) прусського натураліста Роберта Шомбургка, на якій лінія кордону проходила аж до Пунта-Баріма в гирлах річки Ориноко (у сучасному штаті Дельта-Амакуро) і гір Упата (у сучасному штаті Болівар), охоплюючи територію приблизно 203 310 км² на захід від річки Есек'єбо.
Рішення було сприятливим для Сполученого Королівства, оскільки йому було присуджено територію, яку Венесуела називає Гаяна-Ессекібо розміром 159 500 км², на захід від річки Ессекібо, хоча й не в максимальному прагненні охопити гирла річки Оріноко та контролювати її судноплавство. Венесуела негайно опротестувала рішення арбітражного трибуналу на підставі того, що арбітражне рішення було недійсним; однак лише в 1962 році вона досягла відчутного прогресу, денонсувавши його в ООН після того, як були знайдені документи, що ставили під сумнів законність арбітражного рішення.
Претензія Венесуели була визнана в рамках ООН, що поставило під сумнів дійсність арбітражного рішення. Ця подія призвела до підписання так званої Женевської угоди 17 лютого 1966 року між двома сторонами плюс присутність місцевого уряду Британської Гвіани, яка була близька до отримання незалежності, і на той час замінила б Велику Британію в питанні територіальної суперечки з Венесуелою.
Чинна Женевська угода сама по собі є перехідною процедурою або угодою для досягнення остаточної домовленості, тому, доки не буде досягнуто практичної домовленості щодо остаточного задовільного рішення, як це передбачено в її тексті, зберігається статус-кво, встановлений Паризьким арбітражним рішенням 1899 року, за яким адміністративні та окупаційні повноваження залишаються за Сполученим Королівством (невдовзі його правонаступницею стала незалежна Гаяна) на всій території, присудженій йому Паризьким арбітражем, на яку з тих пір претендує Венесуела. Однак визнається збереження суверенних прав Венесуели на цю територію, і обидві країни зобов'язані знайти остаточне, мирне і гідне рішення для сторін.
Територіальний спір перебував у віданні Генерального секретаря ООН в рамках Женевської угоди. У суперечці з Венесуелою 26 травня 1966 року Гаяна замінила Сполучене Королівство, у день, коли вона отримала незалежність своєї колишньої метрополії, через кілька місяців після підписання вищезгаданої угоди. Уряди Гаяни та Венесуели вирішили використати добрі послуги в образі Доброго службовця, робота якого полягала в тому, щоб об'єднати обидва уряди, щоб вони могли знайти прийнятне для сторін рішення. Останнім Добрим службовцем був ямайець Норман Гірван, запропонований обома урядами та прийнятий Генеральним секретарем ООН[1], який помер у квітні 2014 року. Очікувалося, що обидва уряди разом із Генеральним секретарем Організації Об'єднаних Націй вирішать, чи призначатимуть нового відповідального посадовця, як це було традиційно з 1982 року, чи, навпаки, вони візьмуть якийсь альтернативний механізм із статті 33 Конвенції. Статут Організації Об'єднаних Націй про мирне вирішення спорів, передбачений Женевською угодою в її статті IV, пункт 1.
31 січня 2018 року генеральний секретар ООН Антоніу Гутерріш оголосив, що передасть територіальну суперечку між двома державами до Міжнародного суду ООН.