Саки Семиріччя
група кочових іранських племен, що мешкала у Семиріччі, на території сучасного Казахстану / З Вікіпедії, безкоштовно encyclopedia
Саки Семиріччя (сакаравли (грец. Σακάραυλοι), сакарауки (лат. Sacaraucae/Saraucae), шяка (санскр. śaka), індо-скіфи, се (кит.: 塞; піньїнь: Sāi)) — група кочових іранських племен, що мешкала у Семиріччі, на території сучасного Казахстану.
Щодо історії саків Семиріччя, то, наразі немає жодних епіграфічних згадок до часу їхньої міграції на південь, до східних кордонів Парфії, де вони стали відомими як сакаравли чи сакарауки. Джерелами для історичних досліджень тогочасних саків є здебільшого археологічні пам'ятки. Дуже цікавими, але й настільки ж суперечливими є епіграфічні пам'ятки та зображення тамг.
Отже, відомо, що у 166-165 рр. до н. е. після знакової поразки від хунну та усунів юечжі мігрують з Ганьсу до Семиріччя, розбивають саків, й примушують останніх мігрувати на південь. Перетнувши Памір та Каракорум саки вийшли до долини Сват та Гандхари. Трохи згодом саки перетинають Гіндукуш та розселяються у Пенджабі та Таксилі. Звідти саки й далі поширюють свою експансію у південному напрямку, захопивши великі території, та давши нову назви захопленим територіям — Сакастан у сучасному Кандагарі.
У 129 р. до н. е. залучені до війни проти Селевкідів саки розбивають парфянське військо та вбивають Фраата II Аршака.
Після поразки від Мітрідата II Аршакіда, напрямок експансії саків із західного змінився на східний, вони захоплюють Сінд, який з цього часу в індійській літературі зветься Шакадвіпа, а у епіграфічних пам'ятках сакських правителів — Сакастан (Saḵastanasa[2] від Гандхари до Дрангіани) та, згодом, поширюють владу у південно-східному напрямку до Гуджарату та західних регіонів сучасної Індії, де династії Кшахарата та Кардамака (з гілкою Рудрасімха), більше відомі як Західні Кшатрапи, панують до V ст. н. е.[3]
Розселившись на величезних територіях, саки переважно не нищили місцеву еліту, а інкорпорували представників як різних еллінських держав, так й місцевої родоплемінної верхівки. Наразі відомі монети династів, які носять грецькі імена (Артемідор тощо), але декларують свою належність до правлячої родини саків. У китайських джерелах царів Гандхари, яких у європейській історичній традиції називають індо-грецькими царями, у першому сторіччі до н. е. називають сесьцями, тобто саками. До власне саків ірано-індійського порубіжжя застосовується термін індо-скіфи.
На захоплених територіях саки не змогли утворити сталого політичного утворення. Відома лише декілька «царів царів» саків, які справді могли підтвердити свій титул — Май (Мога) Великий (перша чверть I ст. до н. е.), Аз I Великий (47/46 — ?), Гондофар I (30/31 — 56/57), держави яких, за сталою історичною традицією, започаткованою ще за часів, коли майже єдиним джерелом щодо історії саків в Індії була нумізматика, й досі називають окремими визначеннями: Індо-скіфське царство та Індо-парфянське царство. Наразі вже майже ні в кого не викликає сумніву наступна констатація:
«… розрізняти „індо-скіфів“ та „індо-парфян“ немає сенсу. Незважаючи на ономастичні паралелі з родиною Аршакідів, зв'язок Вонона, Гондофара та їхнього клану з парфянською династією залишається проблематичним…»[4]
Після смерті Гондофара як єдине державне утворення Сакастан вже не існував, та, урешті-решт, майже усі сакські держави були інкорпоровані до новоствореної держави кушан ще до кінця I ст.
Незважаючи на власну нездатність до сталого об'єднання, сакська еліта зробила великий внесок в історію різних держав — Парфянського царства, Імперії Сасанідів, Кушанського царства та, перед усім, Індії, де й наразі використовують системи літочислення, побудовані на започаткованих сакськими правителями ерах (Індійський цивільний календар). В Індії саки переважно асимільовані, хоча висловлено думку, що сакське походження мають, принаймні, джати[5] та раджпути.[6]
Нижче оглядово наведено список представників низки сакських родів.