Українська мова
мова слов'янської групи, державна мова України / З Вікіпедії, безкоштовно encyclopedia
Шановний Wikiwand AI, Давайте зробимо це простіше, відповівши на ключові запитання:
Чи можете ви надати найпопулярніші факти та статистику про Українська мова?
Підсумуйте цю статтю для 10-річної дитини
Украї́нська мо́ва (МФА: [ukrɑ̽ˈjɪnʲsʲkɑ̽ ˈmɔwɑ̽], історична назва — ру́ська[10][11][12][* 1]) — національна мова українців. Належить до східнослов'янської групи слов'янських мов, що входять до індоєвропейської мовної сім'ї, поряд із романськими, германськими, кельтськими, грецькою, албанською, вірменською та найближче спорідненими зі слов'янськими балтійськими мовами[13][14][* 2]. Є державною мовою в Україні[13][15].
Число мовців — орієнтовно 45 млн, більшість із яких мешкає в Україні. Поширена також у Білорусі[16], Молдові[17][18], Польщі[19], Росії[20][21], Румунії[22], Словаччині[23], Казахстані[24], Аргентині, Бразилії, Великій Британії[25], Канаді[26], США[27] та інших країнах, де живуть українці. Українською мовою у світі послуговуються приблизно від 40 до 45 млн осіб; вона є другою чи третьою слов'янською мовою за кількістю мовців (після російської та, можливо, польської)[13] та входить до третього десятка найпоширеніших мов світу[* 3].
Українську мову вивчає українське мовознавство, а також досліджує україністика (українознавство). Довкола походження та становлення української мови є декілька гіпотез[28] — праслов'янська[29][30][31], давньоруська[32][33], південноруська X—XI століття[34][35] та інші[* 4]. Але на сьогодні остаточно спростовані теорії про давньоруську мовну єдність[13].
Згідно з нещодавно оприлюдненою гіпотезою К. М. Тищенка, українська мова відбиває утворення українців як етносу, що сталося у VI—XVI століттях унаслідок злиття діалектів трьох слов'янських племен — полян, деревлян та сіверян за участі груп іраномовного та тюркомовного степового населення[36]. У XVIII—XX століттях українська мова зазнавала утисків із боку польської та російської влади[* 5]. Противники української мови створили численні міфи щодо української мови.
Для запису української мови використовують пристосовану кирилицю («гражданка»).
Норми української мови встановлюються у словниках української мови й українському правописі[37], які затверджуються Міністерством освіти та науки за рекомендаціями фахівців з української мови наукових установ Національної академії наук, інших наукових установ, вищих навчальних закладів[38]. До наукових установ Національної академії наук України, зокрема, належать такі: Інститут української мови НАН України (історія, граматика, лексикологія, термінологія, ономастика, стилістика та культура мови, діалектологія, соціолінгвістика), Український мовно-інформаційний фонд НАН України (комп'ютерна лінгвістика, словники), Інститут мовознавства ім. О. О. Потебні НАН України (українська мова у зв'язках з іншими мовами).
Центральний орган виконавчої влади, який забезпечує розробку та впроваджує державну мовну політику — Міністерство культури України.
Щороку 27 жовтня в Україні святкують День української писемності та мови. Цього дня відбувається щорічний флешмоб — Всеукраїнський радіодиктант національної єдності — акція Українського радіо, що об'єднує українців по всьому світу навколо української мови.
Хоча класифікація української мови як східнослов'янської прийнятна й досі, сучасне мовознавство інтерпретує її вже інакше, ніж у рамках ранішої теорії генеалогічного дерева, згідно з якою українська мова описувалася як відгалуження праіндоєвропейського дерева і праслов'янської (можливо через прабалтослов'янську) і прасхіднослов'янської гілок; зокрема, на сьогодні остаточно спростовані теорії про давньоруську мовну єдність[13].
За генеалогічною класифікацією українська мова належить до східнослов'янської підгрупи слов'янської групи індоєвропейської родини мов, яку окремі вчені об'єднують з іншими родинами в ностратичну (бореальну) надродину. Ностратична гіпотеза не є загальновизнаною серед лінгвістів[39][40][41].
Найближчою генеалогічно до української є білоруська мова[42][43][44] (починаючи з IX—XI століття обидві мови частково утворювалися на спільній діалектній основі, зокрема північна діалектна група української мови брала участь у формуванні розмовної білоруської мови[45], обидва народи до XVI століття мали спільну писемну книжну українсько-білоруську мову[46][47]).
За типологічною класифікацією українська є флективною мовою[48] синтетичного типу.
Доктор філологічних наук Костянтин Тищенко вважає, що українська мова у фонетиці та граматиці, має більше спільних рис із верхньолужицькою та білоруською мовами (29 спільних рис), нижньолужицькою мовою (27 спільних рис), чеською та словацькою мовами (23 спільні риси), польською мовою (22 спільні риси), хорватською та болгарською мовами (21 спільна риса), сербською та македонською мовами (20 спільних рис), мертвою полабською мовою (19 спільних рис), словенською мовою (18 спільних рис), ніж із російською (лише 11 спільних рис)[49].
Українська мова, як окрема слов'янська мова, має численні риси, що зближують або віддаляють її від сусідніх слов'янських мов — польської, білоруської, російської, болгарської та словацької.
У лексичному плані найближчою до української є білоруська мова (84 % спільної лексики), потім польська (70 % спільної лексики), словацька (68 % спільної лексики) та російська мова (62 % спільної лексики)[50][51]. Для прикладу, за своїм лексичним складом англійська мова відрізняється від голландської на 37 %, а шведська від норвезької на 16 %.
Згідно зі списком Сводеша для слов'янських мов, українська найбільш близька до білоруської (190 збігів із 207), на другому місці йде російська (172 збігів із 207), за нею — польська (169 збігів із 207).
Власну специфіку мова виявляє на рівні словотворчих моделей і найвиразніше, на рівні лексики — так званих лексичних українізмів[52].
На фонетичному рівні[52] українську мову вирізняє:
- найбільша кількість фонем із усіх слов'янських мов — 48[50];
- найбільша вокальність — «прозорість», милозвучність[53][50];
- найбільша кількість кореляційних пар м'яких і твердих приголосних звуків;
- чітке розрізнення [ɪ] (на письмі — и) та [i] (на письмі — і) на фонемному рівні[джерело?].
На морфологічному рівні[52] в українській мові:
- послідовно збереглися флексії кличного відмінка (на відміну від інших східнослов'янських мов)[54];
- одночасно використовуються варіантні флексії давального відмінка для іменників чоловічого роду (наприклад: директор-у, директор-ові);
- існують суміжні способи творення майбутнього часу: синтетична (ходитиму) та аналітична (буду ходити).
Вплив на інші мови
Українська мова вплинула на інші сусідні слов'янські мови: на польську[55], російську та білоруську літературні мови. До багатьох мов світу увійшли українські слова «гопак», «козак», «степ», «бандура», «борщ» (до польської було запозичено українські слова «hreczka» — гречка, «chory» — хворий, російської «вареники» — вареники; «пасека» — пасіка; «бублик» — бублик, «подполковник» — підполковник[56], румунської «ştiucă» — щука, «holub» — голуб, білоруської «вагітная» — вагітна[56] тощо).
Також українська мова вплинула на діалекти сусідніх мов, як-от гутор донських козаків («злыдарить» — злидарювати, «кидаться» — скидатися[57], «вон зарас гутарить» — він зараз говорить[58]).
Назву «українська мова» вживали, починаючи з XVI століття, на позначення мови українських земель Речі Посполитої, однак до середини XIX століття основною назвою мови, що тепер зветься українською, був вираз «руська мова»[* 6]. Це почало вносити плутанину від миті приєднання України до Московії та згодом Російської імперії, оскільки росіяни у XVIII столітті стали позначати власну мову схожим прикметником (рос. дореф. русскій языкъ).
Після певного часу вагань, під час якого мову України намагалися відрізняти від російської за допомогою різних назв, термін «українська мова» зрештою поступово переміг на всіх українських землях.
Окрім того, протягом певного часу, вживали такі назви:
- про́ста мова (лат. sermo vulgaris) в пізньому середньовіччі на противагу книжній (давньоруській) і паралельно церковнослов'янській мовам
- коза́цька мова в Гетьманщині (епізодично)[59]
- малоросійське / малоруське наріччя, або південноросійське / південноруське наріччя, у Російській імперії
- русинська мова (офіційно), руська мова (розмовно) в Австро-Угорщині
- угроруська, або карпаторуська мова, в Угорщині[60]
- козача / кубанська мова, або просто балачка, на Кубані
- руська мова (офіційно) в Польщі
У Московії мову документів з українських земель зазвичай називали «литовською» чи «білоруською», лише з часів царя Петра I — «малоросійською»[13].
Давні часи. Формування та установлення мови
Історія української мови починається від праслов'янської мовної єдности[61] (до VI століття н. е.)[62][63][64].
Українська мова перейняла від праслов'янської значний лексичний фонд і чимало граматичних (насамперед морфологічних) рис, які в інших слов'янських мовах замінилися новими, а в українській вони склали найдавнішу групу своєрідних мовних особливостей. Значна частина специфічної для української мови фонетичних рис (деякі спільні й для інших сусідніх мов) поступово з'явилися вже після розпаду праслов'янської етномовної спільності (V—VI ст. н. е.), коли на основі населення Київщини, Чернігівщини, Переяславщини, Галичини та Волині почав формуватися український етнос і відповідно — його мова[50].
Різні вчені по-різному трактують час виокремлення української мови з-поміж інших слов'янських[65]. Історія її походження та становлення до сьогодні є об'єктом гострих суперечок як суто мовознавчого, так і політичного характеру. Розвиткові знань про ранню історію української мови заважали різні чинники. Більшість відомостей про мову розглядали крізь призму чужоземних, передусім російських, концепцій. Існування окремої української мови не було загально визнаним до початку XX століття. У Російській імперії українська мова розглядалась як «малоросійське наріччя» російської мови.
Зовнішні відеофайли | |
---|---|
Лекція В'ячеслава Корнієнка "Українська мова в графіті Софії Київської" Національний заповідник «Софія Київська». YouTube |
Зовнішні відеофайли | |
---|---|
Тематична екскурсія «Якою мовою розмовляли київські князі?» 10 вересня 2018. Національний заповідник «Софія Київська». YouTube |
Проте достеменно з'ясовано, що специфічні мовні риси української мови фіксуються уже в перших відомих сьогодні давньоруських пам'ятках[66] XI—XII століття, що походять із Південної Русі[67]. Так у пам'ятках київського, ширше — південноруського походження дослідники фіксують типові риси української мови в Ізборниках Святослава 1073 та 1076 років, «Руській Правді», Лаврентіївському та Іпатіївському літописах, Остромировому Євангелії (1056—1057 років), житіях Феодосія Печерського, Бориса та Гліба, Галицькому Євангелії 1144 року, «Слові о полку Ігоревім», «Слові о законѣ і благодати» Іларіона[68], Повісті временних літ, Галицько-Волинському літописі та інших[66].
У цей період сформувалися специфічні українські фонетичні ознаки, відбувся процес занепаду зредукованих; виникли характерні лише для української мови лексеми (оболонь, гай, пуща, яр, полонина, гребля, криниця, жито, зоря, жадати, ховатися та ін.); виявилися втрачені іншими слов'янськими мовами морфологічні особливості (наприклад, збереження закінчення -у в родовому відмінку однини іменників чоловічого роду: роду, меду; закінчення -ові, -еві в іменниках чоловічого роду: богові, домові; форми 3-ї особи однини дієслів І відміни без кінцевого -ть: може, иде)[69]
Специфічні мовні риси української мови систематично виявляються і в пам'ятках із цих територій пізніших часів (XIV—XV століття). Український народ сформувався в Україні-Русі, передусім на основі населення Київського, Чернігівського, Переяславського, Галицького і Волинського князівств. Консолідації українського народу, становленню його мови перешкоджала та обставина, що після монгольської навали в XIII столітті його землі входили до складу різних держав. Так, Чернігово-Сіверщина, Поділля і Київщина з Переяславщиною, а також більша частина Волині належали до Великого князівства Литовського з офіційною «руською», тобто староукраїнською мовою; Північна Буковина стала частиною Молдовського князівства — тут теж тривалий час усі державні справи вели «руською» мовою; частину Західної Волині і Галичину захопила Польща, а Закарпаття — Угорщина.
Особливо велике значення для консолідації українського народу та його мови, розвитку його самосвідомості та державності мав Київ. Саме він став могутнім осередком розвитку і поширення української науки, освіти та культури, тут зародилися ідеї народно-визвольної боротьби проти чужоземного гніту. У 2-й половині XVI — 1-й пол. XVII століть українці заселяли в основному Київщину, Чернігівщину, Полтавщину, Брацлавщину (Поділля), Запоріжжя, Волинь, Галичину, Північну Буковину і Закарпатську Русь. У цей час посилюється міграційний рух українців із заходу на схід — південь Київщини, Брацлавщину, Лівобережну Україну, Слобожанщину. Наслідком масових переміщень було змішування переселенців із місцевими етнографічними групами українського населення, формування загальноукраїнських етнічних рис, певна нівеляція діалектних особливостей і утворення загальнонародної української мови[70].
Найхарактерніші фонетичні, граматичні та лексичні риси української народної мови ввійшли в її першу літературну форму — староукраїнську літературну мову. У ній фіксуються такі написання, як шість замість шесть, відбувається чергування у з в (ужити — вжити, утиск — втиск), уживаються місцеві народні слова (верховина — верхня течія річки, грунь — пагорок, криничина — місцевість, багата на джерела, полонина — гірське пасовище тощо), юридична термінологія (дідич, дідизна, займище, закоп, нащадок, осадити, податок) тощо.
З XV століття в Україну проникають реформаційні ідеї, що сприяє появі перекладів євангельських текстів староукраїнською літературною мовою, яка з однофункціональної (ділової) стає поліфункціональною, що значно розширює її словник і збагачує виражальні можливості. У XVII—XVIII століттях староукраїнську літературну мову широко вживали в науці, художній літературі, вона була об'єктом наукового вивчення, її викладали як предмет.
Східнослов'янські мови VI—XIV століття |
Межі поширення української мови XV століття |
Новий і новітній часи
На початку XVIII століття указом російського царя Петра І у Східній Україні було заборонено друкувати українською мовою релігійну літературу. Це позначилося на книговидавничій справі в цілому. Староукраїнська літературна мова силоміць витіснялася російською[71]. Українська мова функціонувала фактично лише на західноукраїнських землях, які перебували в складі Австро-Угорщини.
Твори, написані українською народною мовою, існували і розповсюджувались в Україні з початку XVII ст., задовго до появи «Енеїди» І. Котляревського[72] (Див. Сучасна українська мова). З кінця XVIII століття зароджується нова українська літературна мова на народній основі. Основоположником її став Іван Котляревський[73][74]. Тарас Шевченко своєю творчістю підніс українську літературну мову до рівня загальнонародної[75]. Традиції Шевченка в розвитку української літературної мови провадили далі у своїй творчості Пантелеймон Куліш[76], І. Я. Франко[77], Леся Українка[78], Панас Мирний[79], М. М. Коцюбинський[80] та інші письменники. У 60—80-х роках XIX століття розвиток української літературної мови гальмувався царськими заборонами (Валуєвський циркуляр 1863 року[81], Емський указ 1876 року[82]).
З початку XX століття українська літературна мова була представлена не тільки у художній, а й у науковій та публіцистичній літературі. Особливо бурхливо вона розвивається під час відновлення української державности і практично до кінця 1-ї третини XX століття, відколи набуває статусу єдиної державної мови, натомість вживання російської було заборонено[83]. Вона входить у всі сфери суспільного буття, ставши знаряддям освіти, науки й культури. З її допомогою виросла нова українська інтелігенція. І хоч у роки більшовицьких репресій робилося усе, щоб загальмувати процес розвитку української мови[84][85], однак знищити мову, укорінену в системі освіти й культури, засобах масової інформації, було вже неможливо. Новий наступ на неї здійснено в часи застою: вона почала зникати з навчальних закладів, науки, інших сфер суспільного життя.
1989 року завдяки зусиллям патріотичної української громадськості Верховна Рада республіки прийняла Закон УРСР «Про мови в Українській PCP», який надав українській мові статус державної. Цей статус закріплено в Конституції України 1996 року.