Язичіє
один із типів книжної мови / З Вікіпедії, безкоштовно encyclopedia
Шановний Wikiwand AI, Давайте зробимо це простіше, відповівши на ключові запитання:
Чи можете ви надати найпопулярніші факти та статистику про Язичіє?
Підсумуйте цю статтю для 10-річної дитини
Язи́чіє — один із типів штучно витвореної книжної мови, яку вживали в Галичині, Буковині та Закарпатті із середини XIX до початку XX століть. Створювали як поєднання місцевої народної мови з церковно-літературною. Нею писали москвофіли, прихильники мовної єдності з Росією. Язичіє не мало усталених правил та було малозрозумілим для більшості селян[1].
Назву мови дали українофіли під час полеміки з русофілами, прихильниками цієї книжної мови, і вона носить зневажливий відтінок (самі прихильники язичія вважали її просто «руською мовою» або «галицько-руською»).
Основою язичія була церковнослов'янська мова в суміші з російською, але з домішкою українізмів та полонізмів і з українською вимовою[2]. В язичії застосовувалися кирилиця та історико-етимологічний правопис.
Підтримувалося «москвофілами», які гадали в такий спосіб досягти так званої мовної єдності з Росією, а також тими, хто заперечував здатність народної («мужичої») мови піднятися до рівня літературної.
Язичієм видавали ряд газет і журналів [які?], частина в 1887—1893 роках перейшла на російську літературну мову.
У час активного формування літературної мови на народній основі використання язичія було анахронізмом, воно гальмувало становлення загальнолітературних мовних норм. Українська демократична інтелігенція (Іван Франко та ін.) гостро критикувала язичіє як мову мертву, незрозумілу народові[2].