Європейська валютна змія

Європейська валютна змія — система узгоджених валютних курсів між європейськими державами. Введена в дію в 1972 році з метою обмеження амплітуди коливання валют, що входили в Співтовариство країн, по відношенню один до одного. У 1979 році роль «змії» замінила нова колективна грошова одиниця ЕКЮ.

Метафорична назва пояснюється на брифінгу Європейського парламенту:

24 квітня 1972 року керівники центральних банків ЄЕС уклали «Базельську угоду», створивши механізм під назвою «Змія в тунелі». Згідно з цим механізмом, валюти держав-членів могли коливатися (як змія) у вузьких межах відносно долара (тунель), а центральні банки могли купувати та продавати європейські валюти за умови, що вони залишалися в межах коливання 2,25%.^[1]

У звіті Вернера на сторінці 43 є графік, що нагадує змію в тунелі, але цей вираз не використовується.^[2]

«Тунель» зруйнувався в 1973 році, коли долар США вільно плавав. «Змія» виявилася нестійкою, оскільки кілька валют пішли, а в деяких випадках знову приєдналися; французький франк пішов у 1974 році, знову приєднався і знову пішов у 1976 році, незважаючи на зростання відносно долара США. До 1977 року вона стала зоною німецької марки, за якою працювали лише бельгійський та люксембурзький франки, голландський гульден та данська крона. Від плану Вернера відмовилися.^[3] Європейська валютна система наслідувала «змійку» як систему валютної координації в ЄЕС.

Передумови та впровадження

8 жовтня 1970 року П'єр Вернер представив ЄЕС звіт про економічний та валютний союз.^[4] Перший із трьох рекомендованих кроків передбачав координацію економічної політики та зменшення коливань між європейськими валютами.^[5]

Після провалу Бреттон-Вудської системи внаслідок шоку Ніксона в 1971 році, Смітсонівська угода встановила діапазони ±2,25% для руху валют відносно їхнього центрального курсу до долара США. Це забезпечило тунель, у якому європейські валюти могли торгувати. Однак це передбачало набагато ширші діапазони, в яких вони могли рухатися одна відносно одної: наприклад, якщо валюта А починала з нижньої межі свого діапазону, вона могла зрости на 2,25% відносно долара, тоді як якщо валюта B починала з верхньої межі свого діапазону, вона могла знецінитися на 2,25% відносно долара.^[6]

Якби обидва події відбулися одночасно, то валюта А зросла б на 4,5% (від свого центрального курсу) відносно валюти B. Це вважалося надмірним, і Базельська угода 1972 року^[7] між шістьма існуючими членами ЄЕС та трьома, які мали приєднатися, створила «змію в тунелі» з двосторонніми межами між їхніми валютами, обмеженими 1,125%, що передбачало максимальну різницю між будь-якими двома валютами на 2,25%, і при цьому всі валюти мали тенденцію рухатися разом щодо долара. Ця угода також призвела до формального завершення стерлінгової зони.

За словами Баррі Айхенгріна, «змію» турбували економічні потрясіння (такі як нафтова криза 1973 року та перебої на товарних ринках), які мали асиметричні наслідки для різних європейських країн, що призвело до більшого безробіття в одних країнах, ніж в інших. Як наслідок, деякі європейські країни були змушені реагувати експансіоністськими способами. Посадовці в різних європейських країнах також мали різні погляди на правильну реакцію на економічні труднощі, причому одні віддавали перевагу підтримці цінової стабільності, а інші — експансіоністським монетарним ініціативам. Ці розбіжності, у поєднанні з відсутністю політичної інтеграції в Європі, ускладнювали для національних урядів передачу влади спільній європейській монетарній політиці.^[8]