Ідея абсолютної заповідності

Ідея абсолютної заповідності — еколого-філософська концепція охорони дикої природи (як самих природних об'єктів, так і спонтанних екологічних процесів, що відбуваються в них) через створення спеціальних територіальних утворень (природних заповідників) і введення в них суворого природоохоронного режиму.

Історія формування концепції

Творці концепції

Концепція розроблена відомим російським ученим, професором зоології Московського університету і одним із засновників російського заповідної справи Г. О. Кожевніковим на початку XX століття.

Пізніше ця розробка була суттєво доповнена відомими радянськими природоохоронцями М. Ф. Реймерсом^[1], О. М. Краснітським^[2][3], Ф. Р. Штільмарком^[4], С. О. Диренковим^[5] та американськими екологами та філософами Д. Форменом, Х. Ролстоном Третім, Д. Тернером, Д. Вестом^[6], Т. Бірчем^[7], Г. Снайдером.

Складові режиму суворої охорони

Згідно з Г. А. Кожевніковим, суворий режим заповідника повинен забезпечуватися за рахунок:

1. Досить великої площі дикої природи.
2. Наявність навколо заповідника особливої охоронної зони.
3. Сувора охорона від людей, заборона їхнього проїзду і проходу.
4. Заборона господарського використання дикої природи заповідника.
5. Недоторканий режим, який встановлюється назавжди.
6. Заборона будь-якого прямого і безпосереднього втручання в хід природних явищ і процесів. Г. О. Кожевніков писав з цього поводу: «Будь-які заходи, що порушують природні умови боротьби за існування тут неприпустимі (…). Не треба нічого усувати, нічого додавати, нічого покращувати. Потрібно надати природу самій собі й спостерігати результати.»^[8].

Створення заповідників, за Г. О. Кожевніковим, мало дві мети — захист права дикої природи на існування і свободу та проведення в заповідниках довготривалих моніторингових наукових досліджень.

У 1919 р. теоретичні пропозиції Г. О. Кожевнікова були реалізовані на практиці в Українській, Російській і Білоруській радянських республіках у вигляді створення принципово нової у світі категорії природних територій, що охороняються, — природних заповідників.

На думку одного із співавторів ідеї абсолютної заповідності, радянського ботаніка, д.б.н. С. О. Диренкова «абсолютний заповідний режим не повинен виключати дію яких-небудь природних стихій, наприклад пожеж в тайзі»^[5]. Погляди радянських екологів підтримує американський екофілософ Д. Тернер. Він виступає категорично проти якого-небудь втручання в заповідну природу під виглядом різних «регуляційних» заходів: «Якщо втручання почалося, воно ніколи не закінчується, воно розвивається по спіралі у все більше і більше людське вторгнення, роблячи дику природу усе більш оцінюваною, керованою, регульованою і контрольованою. Тобто прирученою. Шматочок за шматочком, рішення за рішенням, тварина за твариною, пожежа за пожежею — ми зменшили дикість нашої дикої природи.»^[9].

Сучасні підходи до регуляції

Автори й послідовники ідеї абсолютної заповідності вважають, що майже усі сучасні заходи регуляцій, що проводяться в заповідниках, — це господарське використання території заповідника, узяте з практики лісового, рибного, мисливського або пасовищного господарства.

Регуляційні заходи — це «виправлення» одних порушень іншими порушеннями, «ремонт машини за допомогою кувалди». Тому сінокосіння, рубки лісу, прибирання вітролому, боротьба з комахами-«шкідниками», відновлення корінних видів лісу, гасіння природних пожеж, відстріл вовків і інших хижаків, розчищення буреломів, вітровалів, горільників, будь-яка біотехнія, зимові підгодівлі, диференційоване заступництво окремим видам тварин і рослин, боротьба з гельмінтозами диких копитних, оптимізація гідрологічного режиму, штучні паводки, створення штучних лісових полян, ставків, водопоїв, зацілінювання, реакліматизація і подібний регуляційні заходи, згідно з ідеєю абсолютної заповідності, повинні бути заборонені у заповідниках.

АЗС

На сьогодні в усіх природних заповідниках України (наприклад, «Стрільцівський степ», «Хомутовський степ» та ін.) створені та знаходяться під постійним моніторингом «ділянки АЗС», тобто ділянки абсолютно-заповідного степу.

Ідеї абсолютної заповідності та законодавство України

Концепція АЗ має окремі віддзеркалення у природоохоронному законодавстві України. Стаття 16 закону «Про природно-заповідний фонд України» дозволяє проводити в заповідниках відновні роботи — відновлення гідрологічного режиму, відновлення рослинних угруповань, різних видів рослин і тварин. В результаті в заповідниках широко проводяться рубки лісу, а в степових заповідниках — косовиці (див. далі). Так, в Поліському заповіднику ліміти на рубку лісу склали в 2012 р. 10 224 м³, в Медоборах — 3 955 м³, в Рівненському — 8 023 м³ деревини^[10]. Ліміти на сінокосіння в заповіднику Єланецький степ в 2012 р. склали 187 га, в Луганському — 226 га, в Українському степовому — 147 га^[10]

• Наприклад, при вивченні динаміки чисельності та біотопної диференціації гризунів у заповідниках науковцями визнається окремий варіант місцезнаходжень — «косимий степ»^[11][12], і такий тип місцезнаходжень став типовим для описів території та всіх Планів організації території заповідників степової зони.

• При аналізі проблем збереження степу в заповідниках (на прикладі Стрільцівського степу) Л. П. Боровик та Є. М. Боровик^[13] відмічають: «до 1953 г. территория продолжала использоваться как пастбище, в 1956 г. выделен участок абсолютно заповедной степи (27 га), на остальной площади введен режим периодического сенокошения — все участки выкашивались раз в три года. В 1976 г. выделен второй абсолютно-заповедный участок, площадь периодически косимой степи составила 441 га, абсолютно заповедной степи — 81 га.». і далі: «Первоначально для всех участков косимой степи был предусмотрен режим трехлетней сенокосной ротации, по периметру заповедника выкашивалась противопожарная полоса. Только в 1971—1972 гг. на территории заповедника была заложена квартальная сеть, что позволило упорядочить систему сенокошения. В 1970-80-е гг. большинство дерновиннозлаковых участков, в том числе с участием степных кустарников, выкашивались через год, более мезофитные участки с корневищно-злаковыми лугово-степными сообществами выкашивались ежегодно. Именно на этот момент стало заметно, что нагрузки на косимые сообщества недостаточны и не позволяют сдерживать сукцессионные процессы. По данным Летописи природы, площади ежегодно косимых участков составляли в разные годы от 135 до 180 га. … С конца 1980-х гг. начинается новый период в истории заповедника, связанный с большими трудностями в проведении режимного сенокошения вследствие экономических причин — распада колхозной системы, общего снижения поголовья скота, снижения спроса на сено, высокой стоимости сеноуборочных работ. Сенокошение стало проводиться по договорам частными лицами. Участки со сложным микрорельефом (многочисленные сурчины) и зарослями кустарников оказались малопривлекательны в качестве сенокосов. К середине 1990-х гг. площадь периодически косимой степи уменьшилась до 290 га, что соответствовало площади степных участков с низким участием кустарников.». і нарешті: «Нам хотелось бы выразить уверенность, что Луганскому заповеднику удастся в ближайшее время организовать проведение режимного сенокошения.». Подібні дані наводяться і в інших наукових публікаціях^[14].

Закон України «Про мисливське господарство і полювання», ст. 32, дає змогу проводити в заповідниках селекційний відстріл^[15], але під виглядом селекційного відстрілу у ряді заповідників України ведеться справжнє полювання^[10], яке заборонене в заповідниках чинним законодавством. Так, згідно з затвердженими Міністерством екології й природних ресурсів України лімітами, в 2012 р. в Кримському заповіднику мало бути відстрілено 45 благородних оленів, 26 кабанів, 1 козуля і 7 європейських муфлонів^[10].

Згідно зі ст. 33 Закону України «Про мисливське господарство і полювання» в заповідниках може відбуватися відстріл так званих «шкідливих» тварин — вовків, лисиць, сойок, сорок, граків і сірих ворон. В результаті в Поліському заповіднику в 1990-х рр. щорічно офіційно відстрілювалися 2 вовки, а в Кримському заповіднику відстрілювали лисиць і сірих ворон, що є грубим втручанням в заповідну екосистему^[10].

Не відповідає концепції абсолютної заповідності й низка постанов Кабінету Міністрів України. Так, Постанова Кабінету Міністрів України № 724 від 12 травня 2007 р. «Про затвердження Правив поліпшення якісного складу лісів» дозволяє проводити в заповідниках різні рубки формування і відновлення лісів. Постанова Кабінету Міністрів України № 555 від 27 липня 1995 р. «Про затвердження Санітарних правил в лісах України» дозволяє проводити в заповідниках різні види санітарних рубок, очищати ліс від захламованості, знищувати різних шкідників тощо.

Усе це дозволяє заповідникам, що в першу чергу, знаходяться у віданні Державного агентства лісового господарства України — Ялтинському гірсько-лісовому, Медобори, Поліському, Рівненському вести небувалі темпи комерційної лісозаготівлі.^{[джерело не вказане 4497 днів]}

Деякі природні заповідники України

• 
  Казантипський природний заповідник, узбережжя
• 
  Ялтинський гірсько-лісовий природний заповідник
• 
  Природний заповідник «Медобори»
• 
  Природний заповідник «Михайлівська цілина»
• 
  Рівненський природний заповідник