Індіанська резервація

Індіанська резервація — територія в США, Канаді та деяких інших державах Америки, керована індіанським плем'ям.

Карта індіанських резервацій в США

Мапа індіанських резервацій США із зазначенням племен

В США налічується близько 300 резервацій, проте не кожне з 550 офіційно визнаних племен має власну резервацію — деякі племена мають декілька резервацій, деякі не мають жодної.

Найбільша за площею — резервація навахо (близько 64,7 тис. км ²), однак є резервації, території яких не перевищують 50 км ². Загалом індіанці контролюють 225,4 тис. км ² території США, що становить 2,3 % площі всієї країни (9629091 км ²). 12 резервацій мають площу більшу за штат Род-Айленд (3144 км ²), і 9 — більше ніж штат Делавер (5327 км ²).

Уряд США визнає право племен на самоврядування. Племена, що проживають у резерваціях, мають право на формування свого уряду, на розробку і виконання законів, на встановлення податків, на присвоєння громадянства племені, на ліцензування та регулювання практично всіх видів діяльності тощо. У юридичному сенсі індіанські резервації мають права, якими володіють штати США. Так само, як штати, вони не можуть вступати в офіційні відносини з іншими державами (це прерогатива федерального уряду), оголошувати війну і випускати гроші.

У резерваціях діють як федеральні закони, так і закони, встановлені самими племенами. Закони штату здебільшого не мають сили на території резервації. У більшості резервацій активно діють племінні суди і правоохоронні органи.

Індіанці платять федеральні податки як і решта жителів США. Жителі резервацій не платять прибутковий податок штату, якщо джерело їхнього доходу знаходиться всередині резервації, і податок на власність в резервації.

Резервації встановлюють власні правила володіння землею: в 140 з них вся земля є колективною власністю племені, в інших — власниками є приватні особи. На території індіанських резервацій в ряді штатів дозволено гральний бізнес.

Історія

Перша резервація, призначена для делаверів, була створена Законодавчими зборами Нью-Джерсі на території Бротертон-Тракт у містечку Шамонг 29 серпня 1758 року^[1].

Британська урядова рада з питань торгівлі запропонувала в 1764 році «План майбутнього управління справами індіанців». Хоча його ніколи офіційно не було прийнято, план встановив очікування британського уряду, що землю в індіанців купуватимуть лише колоніальні уряди, а не окремі особи, і купівля відбуватиметься лише на публічних зборах^[2].

У 1785 році в Джорджії було підписано Гоупвеллський договір, який поставив індіанців черокі під захист молодих Сполучених Штатів і встановив кордони для їхніх земель. Але незабаром європейські поселенці вторглися на землю черокі та зустріли їхній опір. Щоб відновити мир між, у 1791 році підписали Голстонський договір, згідно з яким черокі погодилися відмовитися від усіх земель за межами встановлених кордонів. Їх також заохочували стати фермерами та християнами^[3]. У 1801 році всі, хто лишилися в першій резервації у Шамонгу, продали резервацію та переїхали, щоб приєднатися до споріднених племен у Нью-Йорку^[4].

Після купівлі Луїзіани в 1812 році, Томас Джефферсон сподівався переселити східні індіанські племена за річку Міссісіпі, але більшість індіанців відхилили його ідею. Штат Джорджія проводив лотереї для розподілу захоплених індіанських земель серед поселенців, що призвело до боїв криків проти ополчення Ендрю Джексона, до складу якого входили так звані «дружні індіанці». Зазнавши нищівної поразки в битві при Горсшоу-Бенд, крики віддали федеральному уряду понад 20 млн акрів землі. Черокі сформували власний уряд, заснований на конституції. Але в грудні 1828 року влада Джорджії наказала захопити решту земель черокі у штаті^[3].

28 травня 1830 року президент Ендрю Джексон підписав Закон про переселення індіанців. Закон дозволяв надавати індіанським племенам землі на захід від Міссісіпі в обмін на втрачені ними землі. Уряд зобов'язувався покрити витрати на переселення та допомагати в процесі. Проте державна підтримка виконувалися лише формально. Протягом наступних кількох років чокто, чикасо та крики були змушені пішки та з малою кількістю або взагалі без їжі та припасів покинути свої давні землі. У 1838 році президент Мартін ван Бюрен відправив федеральні війська, щоб забезпечити переселення південних черокі. Внаслідок хвороб і голоду тисячі людей померли по дорозі, що дало їхньому маршруту назву «Дорога сліз». Група семінолів відмовилася йти та лишилася у Флориді. Вони боролися з федеральними військами майже десять років, перш ніж їхнього вождя вбили, і вони здалися^[3].

З часом білі поселенці просувалися далі на захід і уряд більше не мав землі для розміщення індіанців (Техас, Орегон та деякі інші території на той час не входили до США). У 1851 році Конгрес ухвалив Закон про асигнування індіанців, який створив систему резервацій і надав кошти для переселення. В резерваціях індіанці були змушені селитися щільно, що сприяло поширенню епідемій та голоду. Часто ворогуючі племена розміщували поруч. Індіанцям доводилося покидати вікові традиції, стаючи фермерами. Їх заохочували або змушували відмовлятися від традиційного одягу, вчитися читати й писати англійською. Місіонери прагнули навернути їх у християнство^[3], а дітей примусово відправляли до інтернатів, аби виховати з них американських громадян^[5].

У 1887 році президент Гровер Клівленд підписав Акт Дауеса, який дозволив уряду розділити резервації на невеликі ділянки землі в приватне користування для індіанців. Але більшість земель були непридатні для ведення сільського господарства і були просто надто малі. Крім того на родючих землях чимало індіанців не могли придбати необхідні знаряддя праці^[3]. Їжа та припаси розподілялися за талонами. Наприкінці XIX століття федеральна політика змінилася від підтримки окремих індіанських резервацій до прискорення асиміляції. У 1889 році федеральний уряд відкрив для білих поселенців нерозподілені землі на території Оклахоми, які раніше були зарезервовані для індіанців^[6].

Після огляду життя в індіанських резерваціях, відомого як Огляд Меріама, дію Акту Дауеса припинили в 1934 році. Його замінили Законом про реорганізацію індіанців, метою якого було відновлення індіанської культури та повернення земель племенам. Він також заохочував племена до самоврядування та написання власних конституцій, а також надавав фінансову допомогу для інфраструктури резервацій^[3].

Сучасні індіанські резервації досі існують по всій території Сполучених Штатів і підпорядковуються Бюро у справах індіанців (BIA). За даними BIA, у Сполучених Штатах проживає 567 федерально визнаних племен американських індіанців та корінних жителів Аляски. Племена в кожній резервації є суверенними та не підпадають під дію більшості федеральних законів. У багатьох резерваціях основними джерелами доходу є туризм та азартні ігри. Середній рівень життя у резерваціях лишається низьким, там недостатнє медичне обслуговування та вища дитяча смертність^[3]. Багато резервацій містять цінні природні ресурси, такі як корисні копалини та деревина. Видобуток цих ресурсів часто є предметом дискусій^[5].

Див. також

• Резервація
• Племінні казино
• Бантустан
• Індіанці
• Індіанські війни
• Індіанський агент