Алюзія

Алю́зія (лат. allusio — натяк, жарт) — художньо-стилістична фігура, що містить указівку, аналогію чи натяк на історичний, міфологічний, літературний, політичний чи побутовий факт. Основою аналогії або натяку, що утворюють алюзію, зазвичай є загальновідомий історичний вислів або крилата фраза («Прокрустове ложе», «Рубікон перейдено» тощо)^[1].

Тильна сторона глиняної таблички з Пілосу, на якій зображений мотив лабіринту — натяк на міфологічну боротьбу Тесея і Мінотавра.

Алюзія є інтертекстуальним прийомом, одним зі способів розгляду твору в межах літературної традиції. Поняття алюзії в літературі трактують і ширше — як особливий різновид алегорії, в основі якої конкретні факти й події історії та мистецтва: Ганнібалова клятва, Архімедів важіль, вічний революціонер^[2].

На відміну від ремінісценції, алюзія потребує «надчитача», який помітить, прочитає, зіставить із першоджерелом та зрозуміє натяк^[3]. Розпізнавати алюзії може лише високоінтелектуальна людина^[4].

	Пам'ять в'яже в нашій свідомості (а то й в підсвідомості) величезну нерозривну сітку вражень, що починає вся вібрувати при найменшому дотикові. Якесь слово, навмисне чи не навмисне кинене, викликає негайно цілу низку образів з ним тісно пов'язаних. І що більше людина культурна, то чуйність цієї сітки робиться більшою.
— Є. Онацький, Українська мала енциклопедія

Функції алюзії

Поцілунок Юди — скульптурна група Латеранської базиліки (Рим).

Н. Глінка та А. Мачулянська виокремили такі функції алюзії^[5]:

• естетико-пізнавальна;
• оцінно-характеризувальна;
• емотивно-експресивна;
• функція підтексту.

Джерела алюзії

Алюзії є невіддільною частиною культурного й літературного контексту. Вони відсилають до відомих образів, сюжетів чи ідей, які мають символічне значення. Джерела алюзій різноманітні^[6].

• Міфологія (Авгієві стайні).
• Святе Письмо (Поцілунок Юди).
• Літературні твори («Людська комедія» О. де Бальзака, «Небожественна комедія» З. Красінського).

Типи алюзій

Відповідно до джерел, алюзії поділяють на різновиди.

• Біблійні — бувають старозавітні (Безодні небесні розкрилися, Всесвітній потоп) та новозавітні (Сіль землі)^[7].
• Міфічні (міфологічні або античні) — наприклад, Політ Ікара^[7].
• Поетичні (літературні) — наявність у творі фрагментів або згадок художніх текстів інших авторів (чи інших текстів того ж автора). Характерні для модерністських творів як інтертекст^[5]. Наприклад, «Останній з Могікан»^[7].
• Арталюзії — вкраплення у творі образотворчого мистецтва, найчастіше — живопису^[5].
• Історичні — наприклад, Сорок віків дивляться на вас^[7].
• Політико-публіцистичні — наприклад, Чорна сотня, Кухарчині діти^[7].

Приклади алюзії в літературі

Валерій Шевчук «Камінна луна»

Юрій Чорний пригадує притчу Григорія Сковороди про пустельника і птаха. Пустельник приходить у сад і намагається спіймати птаха, однак йому не вдається. Якби вдалось-таки, то не треба було відвідувати сад. Отже, наявна алюзія на епітафію Григорія Сковороди «Світ ловив мене, та не спіймав»^[8].

Валерій Шевчук «Зачинені двері власного "Я"»

Перше видання драми Володимира Винниченка «Чорна Пантера і Білий Ведмідь» (Київ, видавництво «Дзвін», 1918 р.)

Назва твору апелює до іншого тексту Григорія Сковороди — «Вступні двері до християнської добронравності» або «Пізнай самого себе» (символ зачинених дверей, імовірно, запозичено із психоаналізу Зигмунда Фройда). Наявна алюзія на героя «Intermezzo» Михайла Коцюбинського: «Коли б я мав дачу чи порожній дім у селі, коли б я мав змогу блукати, як герой "Intermezzo", "по полях, по лугах", я б, здається, міг прийти до тями»^[9]. У шкірі біблійного героя Йони (Книга пророка Йони) бачить себе герой (уві сні): «Я розплющився. Був я Іона в череві кита і здивовано роззирався: чи народжусь я у світ удруге?» Також у творі є алюзія на образ Чайльда Гарольда (герой поеми Джорджа Байрона «Паломництво Чайльда Гарольда»): «Я зробився відлюдником, наче Ч. Г.»^[10]. Крім того, наявна алюзія на міф Стародавньої Греції про Афродіту та її народження: «Той чоловік народжував зі своєї голови жінку, найчудовішу в світі і наймудрішу. Голова його розкололася і звідти виступила чудова золокоса істота»^[11]. Алюзія на четверту заповідь Біблії (Мойсей отримав від Бога на горі Синай (Ісход; 24,12).

Володимир Винниченко «Чорна Пантера і Білий Ведмідь»

Декілька алюзій на біблійні та літературні твори (Марія / Ісус як біблійні персонажі збігаються з героями Володимира Винниченка Ритою / Лесиком^[12].

Богдан Лепкий «Ноктюрн»

Поема містить 5 частин: «Дванадцять старців», «Дванадцять жінок», «Дванадцять сиріт», «Дванадцять їздців», «Дванадцять борців». Перша частина суголосна з лірниками Тараса Шевченка, друга перегукується з «Великим льохом» Тараса Шевченка (плачі-сповіді жінок співзвучні з історіями жіночих душ). Окрім того, число 12 (кількість розділів) одночасно уособлюють Святі Старого Заповіту, апостоли Ісуса Христа, ангели у Божому Царстві, брами Єрусалиму^[13].

Олександр Ільченко «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця»

У творі є натяки на казкові мотиви: «Калинова сопілка», «Про Козака Мамая», «Про дванадцять лебедів і їхню сестру Золоту Звізду».

«Смерть на блідому коні», 1865. Картина Гюстава Доре.

Василь Барка «Жовтий князь»

Назва твору про голодомор в Україні є алюзією на біблійного вершника на жовтому коні з книги Об'явлення 6:8 (чалий = блідий жовтий): «І я глянув, і ось кінь чалий. А той, хто на ньому сидів, на ім'я йому Смерть, за ним же слідом ішов Ад. І дана їм влада була на четвертій частині землі забивати мечем, і голодом, і мором, і земними звірми» (переклад Івана Огієнка).

Також послуговуються назвами раніших творів чи іменами їхніх героїв: доктор Джеймс Тіптрі-молодший дебютував у науково-фантастичній літературі оповіданням «Народження комівояжера» (1968), у назві якого є алюзія на п'єсу американського драматурга Артура Міллера «Смерть комівояжера» (1949), а ім'я персонажа японської манґи «Геллсінґ» Ріп ван Вінкль — відсилання до однойменного героя фантастичної новели американського письменника Вашинґтона Ірвінґа «Ріп ван Вінкль».

Алюзія і мистецтво[14]

Взаємні посилання між творами мистецтва збагачують їх і створюють складніші, багатші зв'язки, що дають змогу краще розуміти й оцінювати кожен твір окремо та в контексті загального мистецького діалогу. Про алюзії як потужний інструмент для створення глибоких та значущих творів мистецтва пише Стефані Росс у книзі «Мистецтво та алюзія». У своїй роботі авторка розглядає два підходи, що пояснюють виникнення алюзій.

Інтенціоналістичний підхід: дослідження алюзій на основі інтенцій автора.

	Один твір мистецтва створює алюзію на інший, лише якщо автор першого мав намір натякнути на другий і включив посилання на нього у свій твір.
— Стефані Росс

Інтерналістичний підхід: дослідження алюзій на основі внутрішніх характеристиках твору.

	Наявність алюзії визначається зверненням лише до одного виду даних — внутрішніх властивостей самих творів мистецтва.
— Стефані Росс

Обидва підходи мають свої переваги та обмеження. Їх застосовують залежно від конкретної ситуації та цілей аналізу.