Античне віршування

Античне віршування (лат. antiquus — давній) — різновид квантитативного віршування, що склався в еллінську та римську добу. Характеризується чергуванням довгих та коротких складів, бо в античних мовах різнилися довгі та короткі звуки. Стопа нагадувала музичний такт, зумовлюючи не читання, а наспівування віршованого тексту. Найпростішим елементом ритмотворення вважалася мора як одиниця довготи: короткий склад дорівнював одній морі (˘), довгий — двом (—); обидві формували стопу.

Основні стопи античного віршування

Основні стопи античного віршування такі:

двоскладові (на три мори):

• ямб ( ˘  — ),
• хорей, або трохей (— ˘  ),
• трибрахій ( ˘  ˘  ˘  );

трискладові (на чотири мори):

• дактиль (—  ˘  ˘ ),
• анапест ( ˘  ˘  — ),
• спондей ( ------);

п’ятискладові:

• бакхій та антибакхій (  ˘  ----- та ------- ˘  ),
• кретик (—  ˘  — ),
• амфімакр ( ------ ˘  )
• та чотири пеони ( —  ˘  ˘  ˘  ,  ˘  —  ˘  ˘  , ˘  ˘  — — );

шестискладові;

• молос ( --------- ),
• хоріямб (—  ˘  ˘  — ),
• антиспаст (  ˘  ------ ˘  ),
• два іоники ( ˘  ˘  ------ ,------ ˘  ), висхідний та низхідний;

семиморні;

• чотири епітрити(  ˘  ---------,—  ˘  ------ ,------ ˘  — ,----------  ˘  ).

Короткі триморні, подеколи чотириморні стопи об’єднувалися в пари — диподії, де одна з них має посилений ритмічний наголос, адже в кожній стопі розрізняються сильна частина, названа арсисом (власне довгий склад), та слабка, або тесис (короткий склад), які в перекладах нині передаються у вигляді наголошених та ненаголошених складів.

Античний вірш складався з однакових стоп, отримуючи відповідну назву, як-от дактилічний гекзаметр, ямбічний триметр (чотири диподії), трохеїчний тетраметр (чотири диподії). Рівноскладові стопи при цьому можуть взаємозамінюватися, як, наприклад, у ямбічному триметрі ямб ( ˘  — ) на спондей (------), збагачуючи таким чином ритмометричні особливості навіть у межах стопи. Особливої винахідливості античні поети досягли у ліриці, вживаючи складні віршові конструкції з перемінним тактом-стопою, тобто логаеди; періодичність виявляється тут не в межах віршового рядка, а строфи, власне неримованих чотиривіршів (спарених двовіршів)з чітко визначеною періодичністю. Найпопулярнішими були алкеєва строфа, сапфічна строфа та ін.

Пізніше у новоєвропейській поезії втратилося відчуття довгих та коротких складів, котрі визначали специфіку античного віршування, але термінологія, набувши нового змістового наповнення, збереглася, підпорядкована вже новим версифікаційним принципам^[1]