Апосіопеза

Апосіопе́за, умовча́ння, недогово́рення (дав.-гр. ἀποσιώπησις — умовчання) — стилістична фігура, незавершене обірване речення, в якому думка висловлена не повністю. Наприклад:

— Ха-ха-ха!… всіх… викоренити… ха-ха-ха!… щоб і на насіння… всіх!… а-ха-ха… — вона аж хлипала.

— М. Коцюбинський

Визначення

Фігура умовчання полягає в несподіваній свідомій незавершеності фрази^[1], висловлювана думка обривається з розрахунком на здогад читача (чи слухача) про недоговорене.^[2][3]

Апосіопеза графічно позначається трьома крапками.

Використання

Недоговорення вживається автором^{[4] [1]}:

• щоб передати емоційний стан персонажа-мовця (схвильованість, подив, нерішучість тощо), наприклад, схвильованість:

Бо я вдень не одинока —
З полем розмовляю,
Розмовляю і недолю
В полі забуваю,
А вночі... — та й оніміла, Сльози полилися...

— Т. Шевченко

• щоб передати небажання або неспроможність мовця з різних причин про щось говорити;

• як натяк на що-небудь, що автор лишає на здогад самого читача або слухача:

„Я не Ганна, не наймичка,
Я..." — Та й оніміла.

— Т. Шевченко

зокрема із займенником той:

— Одним словом, пораджуся зі своїм напарником та й той... завтра ні, а післязавтра прийдемо

— Ю. Збанацький

Апосіопеза може підкреслювати неможливість сформувати всю глибину думки, почуття або небажання про все говорити, оскільки співрозмовник спроможний зрозуміти й без слів.

Також умовчання може позначати розрив речення після натяку на розвиток подальших подій:

Там, під горою, в посмутнілій хаті,
стоїть труна… а там, на тій горі…
І пізнє літо… снопики на нивці…
гукає мати… бігає хлоп'я…
А там, у гробі…

— Ліна Костенко

Приклади вживання в українській літературі

Міг замолоду плечем підважити мажару з сіллю, а тепер...

— О. Гончар

Ми йшли туди… Та яке там йшли… Летіли, рвалися… Тож ми вірили, що там… Зрештою, ти сам знаєш…

— У. Самчук

Тато, бувало, й за цілий день так багато не вибалакували слів. А тут…

— Р. Федорів

Пекучий день… лісів солодка млява…
смага стежок… сонливиці левад…

— Ліна Костенко

І беруть у свій полон.
До молодости зносять,
Аби жбурнути – в прірву…

— Василь Стус