Банту (мови)

Мови банту — мовна сім'я бенуе-конголезьких мов, якою розмовляють народи банту^[1]. Мови банту утворюють найбільшу та найчисельнішу підгрупу Південних бантоїдних мов^[en]. Загальна кількість мов банту коливається, залежно від визначення «мова» чи «діалект», і налічує від 440 до 680 різних мов.

Банту
Bâ-ntu
Поширення мов банту в Африці.
Регіон	Центральна Африка Південна Африка Південно-Східна Африка
Носії	~200 млн.
Писемність	латиниця
Класифікація	Ніґеро-конґолезька макросім'я Бенуе-конґолезька сім'я Бантоїдна гілка
Офіційний статус
Коди мови
ISO 639-2	bnt
IETF	bnt

Поширені банту мови у центральній, південно-східній^[en] та південній частинах Африки^[2]. Кількість осіб, що розмовляють мовами банту сягає 200 млн осіб.

Назва

Термін банту був вперше згаданий (як Bâ-ntu) Вільгельмом Бліком у своїй праці «Порівняльна граматика» 1862 року.

Мовою зулу банту (Bâ-ntu) означає люди (му-нту — людина, ба-нту — люди).

Класифікація

Приблизне розміщення 15 зон і додаткової зони J, введеної пізніше.

За класифікацією Малкольма Гасрі, група поділяється на 15 зон:

• «A» — мови Камеруну та прикордонних з ним країн
• «B» — мови Республіки Конго та північних областей Демократичної Республіки Конго
• «C» — мови Демократичної Республіки Конго та Республіки Конго
• «D» — мови Руанди, Бурунді та прикордонних з ними країн
• «E» — мови Уганди, Кенії та Танзанії
• «F» — мови центральної Танзанії
• «G» — мови Танзанії, островів Занзібар та Пемба
• «H» — мови півдня Респубіки Конго, Демократичної Республіки Конго, північної Анголи
• «K» — мови південно-східної Анголи, північно-західної Замбії, Ботсвани
• «L» — мови півдня Демократичної Республіки Конго, Анголи, Ботсвани
• «M» — мови Танзанії, Замбії, Малаві, Демократичної Республіки Конго
• «N» — мови Танзанії, Малаві та центрального Мозамбіку
• «P» — мови північно-східного Мозамбіку, південно-східної Танзанії
• «R» — мови південно-західної Анголи, північної Намібії, Ботсвани
• «S» — мови Зімбабве, Мозамбіку, Південної Африки, Ботсвани, Лесото, Свазіленду.

Характеристика

Типологічно мови банту відносяться до мов аглютинативного ладу з елементами флексії, які проявляються в наявності граматично багатозначних морфем. Характерна риса граматичного ладу — наявність узгоджених іменних класів з префіксальними показниками. Кількість класів варіює за мовами: зулу — 13, суахілі — 15, ганда — 18 тощо. Класи поділяються на предметні («люди», «дерева», «речі» та ін.), граматичні (аугментативні, димінутивні, локативні, інфінітивні), предметно-граматичні (поряд з номінацією передають певну граматичну семантику).

Вивчення

Ще у 1659 році Джасінто Брускіотто опублікував граматику мови конго, написану латиною. Становлення наукової бантуїстики відноситься до середини XIX ст. і пов'язане з появою порівняльних робіт Вільгельма Бліка^[de]. Порівняльний метод до досліджень мов банту був використаний у фундаментальних працях Карла Майнгофа^[de] та його послідовників, а також у працях Клемента Дока. Увагу сучасних бантуїстів приваблюють порівняльно-історичні аспекти дослідження, а також соціолінгвістична проблематика. В Інституті яфетології радянський вчений І. Л. Снєгірьов з 1922 року вивчав мови зулу та коса. Дещо пізніше в Ленінградському східному інституті Дмитро Ольдерогге почав викладання мови суахілі. Дослідження в області мов банту велись в Інституті мовознавства АН СРСР.