Братусь Василь Дмитрович

Василь Дмитрович Братусь (26 грудня 1916 (8 січня 1917)(19170108), селище Дашковське Актюбінського повіту, тепер Казахстан — 11 жовтня 2008, Київ) — український хірург, член-кореспондент Академії медичних наук України, обраний 1993 р. за спеціальністю «Хірургія», член-кореспондент НАН України (1974 р.), доктор медичних наук (1962 р.), професор (1963 р.).

Василь Дмитрович Братусь
Народився	26 грудня 1916 (8 січня 1917)(1917-01-08) селище Дашковське Актюбінського повіту, тепер Казахстан
Помер	11 жовтня 2008(2008-10-11) (91 рік) Київ, Україна
Поховання	Байкове кладовище
Країна	СРСР  Україна
Національність	українець
Діяльність	лікар, хірург
Alma mater	Київський медичний інститут Куйбишевська військово-медична академія
Галузь	хірургія
Заклад	Національний медичний університет імені Олександра Богомольця
Вчене звання	професор
Науковий ступінь	доктор медичних наук
Науковий керівник	М. Н. Ахутін, М. І. Коломійченко
Членство	НАНУ
Війна	радянсько-фінська війна і німецько-радянська війна
Відомий завдяки:	міністр охорони здоров'я УРСР
Нагороди	Орден Князя Ярослава Мудрого V ступеня Орден «За заслуги» ІІІ ступеня Премія НАН України імені О. О. Богомольця

У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем Братусь.

Лауреат премії імені Богомольця НАН України (1968 р.), Державної премії України в галузі науки і техніки (1982 р.), Заслужений діяч науки УРСР (1988 р.).

Професор кафедри факультетської хірургії Національного медичного університету ім. О. О. Богомольця. Кандидат у члени ЦК КПУ в січні 1956 — лютому 1960 року і у березні 1971 — лютому 1976 р. Депутат Верховної Ради УРСР 4-го та 8-го скликань.

Біографія

Народився в селищі Дашковське Актюбінського повіту, тепер Казахстан. Дитинство минуло в селі Рогозів Бориспільського району. З четвертого курсу Київського медичного інституту Братуся, було переведено 1939 року в новоорганізовану в Куйбишеві Військово-медичну академію, яку закінчив 1940 р. У фінській кампанії він брав участь як лікар лижного батальйону. Як кадровий армійський хірург пройшов другу світову війну. Член ВКП(б) з 1945 року.

1947 року успішно захищає кандидатську дисертацію, згодом стає доцентом Київського інституту удосконалення лікарів. Впродовж 1957–1959 — директор цього інституту. З 1959 до 1966 був ректором Київського медичного інституту^[1]

В 1962 р. захистив докторську дисертацію «Хірургічне лікування термічних опіків». Учень професорів М. Н. Ахутіна, М. І. Коломійченко. З 1963 — завідувач кафедри Київського медичного інституту.

Могила Василя Братуся, Байкове кладовище

Талант науковця, педагога й організатора не залишився не поміченим. Василя Дмитровича запрошують на роботу до Міністерства охорони здоров'я УРСР. Спочатку він працює начальником управління навчальних медичних закладів, з липня 1952 по жовтень 1953 року — заступником міністра охорони здоров'я УРСР із кадрів, з жовтня 1953 року — 1-м заступником міністра охорони здоров'я УРСР, а впродовж 23 липня 1954 — 6 червня 1956 та 24 березня 1969 — 24 квітня 1975 — міністр охорони здоров'я УРСР.

Син — Віктор Братусь (нар. 1941), науковець-фізіолог, доктор медичних наук.

Помер 11 жовтня 2008 року на 92-му році життя. Похований на центральній алеї Байкового кладовища разом з дружиною, Наталією Ніфонтівною (ділянка № 52, 50°25′18.99″ пн. ш. 30°30′23.3″ сх. д.).

Наукова діяльність

Автор 458 наукових праць, в тому числі 12 монографій, присвячених хірургічному лікуванню захворювань органів травлення, особливо виразкової хвороби і холециститів, опіків, історії розвитку медичної науки і охорони здоров'я в Україні. 15 праць опубліковані в зарубіжних виданнях, 8 авторських свідоцтв. Підготував 4 докторів та 14 кандидатів медичних наук.

Основні наукові праці:

• «Термические ожоги» (1963 р.);
• «Острые желудочные кровотечения» (1971 р.);
• «Интенсивная терапия в неотложной хирургии» (1980 р.);
• «На пути к антисептике и обезболиванию в хирургие»(1985 р.);
• «Геморрагический шок» (1989 р.).
• Автор книги «Спогади про минуле, погляди на сучасне» (2007 р.)

Громадська діяльність

Член Правління міжнародного товариства хірургів. З 1974 року заступник голови Правління Республіканського наукового товариства хірургів, член редколегії журналу «Клиническая хирургия». Протягом 30 років працював на громадських засадах президентом медичної секції Українського товариства дружби і культурного зв'язку із зарубіжними країнами.

1956 року був делегатом Української РСР на XIII сесії ООН у Нью-Йорку, тричі виступав із доповідями. За його ініціативи на ХІІІ сесії ООН 1959 рік було оголошено Міжнародним роком здоров'я.

Нагороди

• Орден князя Ярослава Мудрого V ст. (5 жовтня 2006)^[2]
• Орден «За заслуги» II ст. (24 вересня 2001)^[3]
• Нагороджений орденами Леніна, Трудового Червоного Прапора, Жовтневої Революції, Червоної Зірки, Вітчизняної війни та 16 медалями Радянського Союзу
• Заслужений діяч науки і техніки Української РСР (28 серпня 1991)^[4]
• Державна премія Української РСР в галузі науки і техніки 1982 року — за цикл робіт «Розробка патогенезу опікової травми, діагностики, лікування, системи організації допомоги та реабілітації травмованих опіками в Українській РСР» (у складі колективу)^[5]