Високов Василь Федорович

Василь Федорович Висо́ков (12 жовтня 1892, Вільно, Російська імперія — 25 вересня 1969, Миколаїв, УРСР, СРСР) — радянський театральний актор, режисер, педагог. Народний артист Української РСР (1953). Заслужений артист Української РСР (1947).

Високов Василь Федорович
Зображення
Народився	30 вересня (12 жовтня) 1892  Вільнюс, Російська імперія
Помер	25 вересня 1969(1969-09-25) (76 років)  Миколаїв, Українська РСР, СРСР
Громадянство	Російська імперія  СРСР
Діяльність	актор театру, театральний режисер, педагог
Alma mater	ХНУ ім. В. Н. Каразіна
Відомі учні	Шток Ісидор Володимировичd
Дружина	Малова (Чегодаєва) Ганна Олександрівна[1]
Нагороди та премії

Біографія

Народився 12 жовтня [30 вересня] 1892(18920930) року в місті Вільно (тепер Вільнюс, Литва). 1911 року закінчив Харківську 4-ту гімназію^[1]. Впродовж 1911–1912 років навчався у приватній театральній школі Ольги Маслової у Харкові. Вперше вийшов на сцену в 1912 році в складі трупи Миколи Синельникова. 1915 року закінчив юридичний факультет Харківського університету^[1].

З 1915 року працював у театрах Москви, Мінська, Баку, Архангельська, у «Товаристві драматичної трупи», основу якого становили актори київського театру «Соловцова» (1916; Миколаїв, Полтава), в «Театрі актора» (згодом Кримський російський драматичний театр імені Максима Горького, Сімферополь; 1919–1921, 1935–1937); Червонозаводському (1923–1925, Харків), Одеському імені Андрія Іванова (1929–1932). Одночасно викладав у драматичних студіях (серед його учнів був Ісидор Шток).

З 1940 року працював у Миколаївському російському драматичному театрі імені Валерія Чкалова. З початком німецько-радянської війни у складі концертної бригади з обслуговування військових частин і евакошпиталів, створеної з артистів театру та філармонії, був відправлений на передові позиції. Взимку 1941—1942 років працював у місті Орджонікідзе Північно-Осетинської АРСР. З травня 1942 року разом з театром виступав у місті Алапаєвську Свердловської області. 1944 року повернувся до Миколаєва^[1].

25 квітня 1962 року у Миколаївському російському драматичному театрі відбувся його ювілейний вечір, присвячений 70-річчю від дня народження та 50-річчю сценічної діяльності, після якого актор вийшов на пенсію. Продовжив роботу на громадських засадах у Миколаївській народній філармонії, виступав з лекціями. 1967 року був учасником фестивалю самодіяльного мистецтва у Києві^[1]. Помер у Миколаєві 25 вересня 1969 року.

Творчість

Створив понад 400 сценічних образів. Серед ролей^[2]:

• Платон, Лизогуб («Платон Кречет», «Богдан Хмельницький» Олександра Корнійчука);
• Юліан («Любов на світанні» Ярослава Галана);
• Чацький («Лихо з розуму» Олександра Грибоєдова);
• Фердинанд, Шрусбері («Підступність і кохання», «Марія Стюарт» Фрідріха Шиллера);
• Князь Мишкін («Ідіот» за Федором Достоєвським);
• Гамлет, Отелло («Гамлет», «Отелло» Вільяма Шекспіра);
• Гаєв, Вершинін («Вишневий сад», «Три сестри» Антона Чехова);
• Тартюф («Тартюф» Жана-Батиста Мольєра);
• Протасов, Каренін («Живий труп», «Анна Кареніна» за Львом Толстим);
• Карандишев («Безприданниця» Олександра Островського);
• Забелін («Кремлівські куранти» Миколи Погодіна);
• Окайомов («Машенька» Олександра Афіногенова);
• Риварес («Овід» за Етель Ліліан Войнич);
• Фігаро («Весілля Фігаро» П'єра Бомарше);
• Анджелло («Анджелло, тиран Падуанський» Віктора Гюго);
• Барон («На дні» Максима Горького);
• Цибульський («Після розлуки» братів Тур);
• лікар («Усіма забутий» Назима Хікмета);
• Ілля Головін («Ілля Головін» Сергія Михалкова);
• Часовников («Океан» Олександра Штейна);
• Яровий («Любов Ярова» Костянтина Треньова);
• Раєвич («Шторм» Володимира Білль-Білоцерковського).

Поставив 52 вистави^[2], зокрема:

• «Аристократи» Миколи Погодіна (1935);
• «Живий труп» Льва Толстого (1940);
• «За тих хто в морі» Бориса Лавреньова (1946);
• «Овід» за Етель Ліліан Войнич;
• «Безприданниця», «Без вини винні», «Остання жертва» Олександра Островського;
• «Склянка води» Ежена Скріба;
• «Пігмаліон» Бернарда Шоу;
• «Марія Тюдор» Віктора Гюґо;
• «Дама-невидимка» Педро Кальдерона;
• «Маскарад» Михайла Лермонтова (1948);
• «Завтра буде нашим» К. Мюфке (1952; за романом Пітера Абрахамса «Стежкою грому»).

Відзнаки

• Почесна грамота Президії Верховної Ради Осетинської АРСР (1942; за воєнно-шефську роботу)^[1];
• Медаль «За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 рр.»^[1].
• Заслужений артист Української РСР з 1947 року^[1];
• Народний артист Української РСР з 1953 року;
• Орден Трудового Червоного Прапора (1960)^[1].