Віденська конвенція про дипломатичні відносини

Ві́денська конве́нція про дипломати́чні зно́сини — один з основних нормативно-правових актів в області дипломатичного права.

Віденська конвенція про дипломатичні зносини
Держави-учасниці     Держави-члени ООН, які не є учасниками угоди
Тип	Багатостороння угода[en]
Підписано	18 квітня 1961
Місце	Відень, Австрія
Чинність	24 квітня 1964
Підписанти	60 держав
Сторони	193 держави
Зберігається	Секретаріат ООН (секція договорів)[1]
Статус	чинний
Мова	англійська, іспанська, китайська, російська, французька
Медіафайли у Вікісховищі

Опис

Текст документа англійською мовою

Конвенцію було прийнято на міжнародній конференції у Відні, яка проходила в період з 2 березня по 18 квітня 1961 року. У конференції взяла участь 81 держава, близько 40 з них підписали конвенцію. Конвенція регламентує всі основні питання дипломатичного права: регламентуються види і функції дипломатичних місій, процедура призначення голови дипломатичного представництва, класи голів таких представництв, розкривається поняття дипломатичного імунітету.

Конвенція складається з 53 статей і включає також два факультативні протоколи: про набуття громадянства співробітниками дипломатичних представництв і членами сімей цих співробітників, що живуть разом з ними, і про обов'язкове розв'язання дискусій відносно тлумачення або застосування Конвенції Міжнародним Судом.

Віденська конвенція досі є одним з провідних документів дипломатії всього світу.

Віденська конвенція закріпила практику поділу глав дипломатичних представництв на три класи: посли і папські нунції; посланці і папські інтернунції; повірені в справах. Згідно з Конвенцією 1961 р., між дипломатичними представниками різних класів не повинно проводитися ніякого розрізнення, крім відмінності у ставленні старшинства та етикету. За старшинством в дипломатичному корпусі посли стоять на першому місці.