Вілінський Петро Михайлович

У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем Вілінський.

Петро́ Миха́йлович Вілі́нський (рос. Пётр Михайлович Вилинский; нар. 7 березня 1905(19050307), Київ, Російська імперія — пом. 1971, Київ, Українська РСР, СРСР) — радянський військовий діяч, гвардії полковник. В серпні 1943 — березні 1945 рр. командир 493-го винищувально-протитанкового артилерійського полку.

Петро Михайлович Вілінський
Петро Михайлович Вілінський
Народження:	7 березня 1905(1905-03-07) Київ, Київський повіт, Київська губернія, Російська імперія
Смерть:	1971(1971) Київ, УРСР, СРСР
Країна:	СРСР
Військова служба
Приналежність:	Радянська армія
Звання:	Полковник
Нагороди:	Медаль «За оборону Москви» Медаль «За визволення Праги» Медаль «За взяття Берліна» Нагороди інших країн

Біографія

Народився 7 березня 1905 р. в м. Києві.^[a] Українець.^[b] Батьки — Михайло Григорович Вілінський та його дружина Пелагея Петрівна походили з селян — колишніх однодворців^[1], які до розборів шляхти в другій половині XIX ст. визнавались дворянами ІІ розряду. Мати була з роду Полховських.^[c]

У грудні 1927 р. був призваний на строкову службу в Червону армію. Наступного року закінчив школу 45-го артилерійського в полку в м. Києві, а в 1932 р. — Сумську артилерійську школу. У травні того ж року він повернувся до служби в 17-й Горьковській стрілецькій дивізії, де обіймав низку посад: командира взводу, помічника командира, командира батареї, начальника розвідки дивізіону та помічника командира дивізіону в складі 17-го артилерійського полку. Пізніше очолив дивізіон та керував полковою школою у 20-му легкому артилерійському полку. В 1940 р. закінчив артилерійські курси удосконалення командного складу в м. Пушкіно.

На початку німецького вторгнення в СРСР був призначений старшим офіцером оперативного відділу в штабі артилерії 16-ої армії Західного фронту. 30 вересня був призначений на посаду зам. командира 587-го корпусного артилерійського полка, але фактично її не обійняв продовжуючи службу в штабі армії.

Брав участь в Смоленській та Московських битвах, за героїзм і заслуги в яких 31 січня 1942 р. був відзначений орденом Червоного прапора.^[5]

У квітні 1942 р. був призначений начальником артилерії 4-ї окремої курсантської стрілкової бригади. Брав участь в боях під Сухиничами та Козельськом. В версені того ж року отримав важке поранення, і був евакуйованим в госпіталь. Після одужання в грудні призначений старшим помічником начальника відділу Управління формувань Головного управління командуючого артилерією Червоної армії.

У серпні 1943 р. був призначений командиром 493-го винищувально-протитанкового артилерійського полку. Брав участь в Білгородсько-Харківській наступальній, Київських наступальній і оборонній, Житомирсько-Бердичівській та Львівсько-Сандомирській наступальних операціях. За участь у звільненні м. Бердичева військовому підрозділу під його керівництвом наказом Верховного Головнокомандуючого від 6 січня 1944 р. було присвоєно іменування «Бердичівський».^[6]

8 березня 1945 р. був призначений на посаду командира 7-ї окремої винищувально-протитанкової артилерійської бригади. У складі 3-ї гвардійської армії брав участь в Берлінській операції, яка завершила розгром німецьких військ і призвела до капітуляції Німеччини у Другій світовій війні.

Після війни продовжував командувати бригадою у складі Центральної групи військ. В грудні 1947 р. був відсторонений від командування, і призначений командиром 1973-ї армійського винищувально-протитанкового артилерійського полку 7-ї гвардійської армії. В травні 1953 р. був звільнений у відставку за станом здоров'я.

Помер в 1971 р. Похований на Байковому кладовищі.^[7]

Родина

Дружина — Таїсія Юхимівна (1911—1994). Син — Валерій (1935—1985).^[7]

Коментарі

1. В довоєнній автобіографії місцем народження вказував Руде Село в Сквирському повіті Київської губернії звідки були його батьки, а в післявоєнній м. Київ. Згідно метричного запису був хрещений 13 березня 1905 р. в київській Йорданській Дмитрівській церкві.^[1]
2. В деяких джерелах помилково вказаний росіянином або євреєм.^[2][3]
3. Прадід Пелагеї — Каєтан Самійлович Полховський разом з синами був визнаний у дворянстві рішенням Волинського дворянського депутатського зібрання 18 червня 1829 р.^[4]