Вінченцо Петрочеллі

Вінченцо Паскуале Анджело Петрочеллі (італ. Vincenzo Pasquale Angelo Petrocelli; 6 липня 1823 — 2 лютого 1896) — італійський художник з Королівства Обох Сицилій, відомий історичними композиціями, портретами та жанровими сценами.

Вінченцо Петрочеллі
італ. Vincenzo Petrocelli
Народження	6 липня 1823(1823-07-06)[1]  Черваро, Провінція Фрозіноне, Лаціо, Королівство Італія
Смерть	2 лютого 1896(1896-02-02)[2] (72 роки)
	Неаполь, Італія
Країна	Королівство Італія
Жанр	жанрове малярство
Навчання	Accademia di Belle Arti di Napolid
Вчитель	Domenico Morellid
Діяльність	художник
Напрямок	романтизм і Settecentismod
Відомі учні	Джузеппе де Ніттіс, Achille Petrocellid, Arturo Petroccellid, Giuseppe Costantinid, Francesco Pelusod, Raffaele Maccagnanid і Luigi Pastored
Твори	Portrait of Young Duke N.B. Yusupovd, Tempio di San Francescod і Devotees in prayerd
Діти	Achille Petrocellid і Arturo Petroccellid
Роботи в колекції	Ермітаж, Museum of the Royal Palace of Casertad і Музей Каподімонте
Нагороди
Вінченцо Петрочеллі у Вікісховищі

Біографія

Народився 6 липня 1823 року в Черваро, на той час територія належала Королівству Обох Сицилій (нині регіон Лаціо, Італія). Отримав художню освіту в Неаполі у майстерні відомого живописця Доменіко Мореллі.

Художню діяльність розпочав близько 1850 року. Основну увагу приділяв історичному живопису, однак також писав портрети та сцени з повсякденного життя.

Петрочеллі був обраний почесним професором Академії образотворчих мистецтв у Неаполі та інших академій Європи. Серед його меценатів був король Фердінанд II Обох Сицилій.

Критична переоцінка та ринкові перспективи

Останніми роками творчість Вінченцо Петрочеллі зазнала поступової критичної переоцінки, особливо в контексті досліджень історичного та орієнталістського неаполітанського живопису XIX століття. Художника було включено до низки спеціалізованих публікацій, присвячених академічній школі південної Італії після об'єднання Італії,^[3] а деякі його твори експонувалися на ретроспективних виставках у муніципальних музеях і приватних фондах, що сприяло відновленню інтересу до його постаті в італійському художньому контексті.^[4]

Поновлений інтерес до митця також підтримується зростанням уваги з боку міжнародного колекціонізму до академічних художників, які працювали в період між Реставрацією та об'єднання Італії. Особливий інтерес викликають складні й добре задокументовані роботи, такі як великі олійні полотна, представлені на Бурбонській виставці 1848 року або на Промотриці неаполітанській у 1870-х роках. За оцінками фахівців арт-ринку, і згідно з уже помітною ревалоризацією творів художників на кшталт Доменіко Мореллі чи Джузеппе Сьюті, є підстави вважати, що протягом наступних п’яти років найзначущі твори Вінченцо Петрочеллі можуть досягти дуже високих аукціонних цін за наявності історико-художньої експертизи та музейного походження.^[5]

Родина

Сини Вінченцо — Акілле Петрочеллі та Артуро Петрочеллі — також стали художниками і продовжили родинну традицію.

• 
  Італійський Прапор
• 
  Портрет Миколи Юсупова, 1850
• 
  Портрет Миколи Юсупова, 1850

Музеї

• Королівська колекція дому Савойї.
• Ермітаж, Санкт-Петербург, Росія^[6].
• Музей Королівського палацу в Казерті^[7].
• Національний музей Каподімонте^[8].

Стиль

Вінченцо Петрочеллі вирізняється як один із найвишуканіших представників академічного реалізму Італії XIX століття, здатний поєднувати урочистість історичного живопису з потужною наративною силою та чутливістю до світла, притаманною південній італійській традиції. Його творчість, глибоко вкорінена в неаполітанській школі, але водночас відкрита до європейських впливів, демонструє технічну майстерність як у композиції, так і в елегантному опрацюванні деталей. Петрочеллі майстерно зображував різні матеріали — шовк, обладунки, мармурові поверхні — та використовував світло не лише як описовий інструмент, а як драматичний засіб. Йому вдається викликати емоційний відгук без надмірного пафосу, вибудовуючи складні сцени з суворим дотриманням композиційного балансу, що ставить його живопис у рідкісне положення між вишуканим академізмом і живою наративністю. Його найвизначніші полотна вирізняються пластичною міцністю фігур, стриманою театральністю сцен та психологічною глибиною персонажів, певним чином передбачаючи подальші веристські пошуки. В умовах сучасного переосмислення історичного значення неаполітанської школи Петрочеллі постає як ключова постать, яку варто переосмислити й відкривати заново — художник, чия фігуративна чутливість резонує як у музейному, так і в приватному колекціонуванні.

• 
  Конспіратори чекають герцога Гіза
• 
  Молода родина
• 
  Привітання до нареченого
• 
  Мати і дитина
• 
  Арешт

Критика

Полотна Вінченцо Петрочеллі, часто населені народними персонажами, домашніми інтер’єрами та повсякденними ритуалами, були інтерпретовані як безпосередні свідчення неаполітанського суспільства після об’єднання Італії. У цій перспективі Петрочеллі постає як документаліст, здатний передати за допомогою живописної мови умови бідності, церемоніальні коди, життєву енергію та трансформації міста в період глибоких змін.

Див. також

• Королівство Обох Сицилій