Вітторіно Веронезе

Вітторіно Веронезе (італ. Vittorino Veronese; 1 березня 1910(1910березня01), Віченца, Італія – 3 вересня 1986) — італійський юрист-антифашист, активіст, обіймав посаду генерального директора ЮНЕСКО з 1958 по 1961 рік^[2][3]. Також обіймав посаду голови Католицького інституту соціальної діяльності та Azione Cattolica^[4]. У 1952—1956 роках був членом ради ЮНЕСКО та головою ЮНЕСКО з 1956 по 1958 рік^[5]. Після трьох років роботи генеральним директором пішов у відставку через проблеми зі здоров'ям^[6].

Вітторіно Веронезе
Народився	1 березня 1910(1910-03-01)[1]  Віченца, Венето, Італія
Помер	3 вересня 1986(1986-09-03)[1] (76 років)  Рим, Італія
Країна	Італія  Королівство Італія
Діяльність	політик, адвокат
Alma mater	Падуанський університет
Знання мов	італійська[1]
Посада	генеральний директор
Нагороди	почесний доктор Університету Лаваляd
Роботи у Вікіджерелах  Медіафайли у Вікісховищі

Після роботи в ЮНЕСКО працював у католицькій церкві та залишався помітним на міжнародній арені до своєї смерті.

Ранні роки та кар'єра

Народився у провінційному містечку Віченца поблизу Венеції 1 березня 1910 року^[7]. Його батько працював головним техніком на місцевій електростанції, а мати була шкільною вчителькою^[7].

Веронезе рано почав вчитися у школі та успішно навчався разом зі своїми однокласниками^[7]. Не виявляв майстерності у спорті, але згадував про свою пристрасть до музики^[8].

У 21 рік закінчив Падуанський університет зі ступенем доктора права^[7]. У своїй дисертації розглядав право громадянства Ватикану^[9]. Після закінчення навчання пропрацював юристом протягом десяти років, а потім почав кар'єру в галузі соціології та освіти^[8]. Влаштувався викладачем соціології в Інституті соціальних наук Університету Атенео Ангелікум у Римі^[10].

У воєнні роки співпрацював з демократично налаштованими науковцями та керував журналом «Studium»^[4][10]. Згодом став редактором журналу^[10].

Деякий час був капітаном у піхотному резерві, а під час війни його звільнили зі служби через артрит^[7]. Служив високопоставленим офіцером у Католицькому русі випускників університетів і був близький до Ватикану, зокрема, займався там активізмом^[7].

Веронезе не брав участі у фашистському русі за правління Муссоліні^[8]. На початку міжвоєнного періоду підтримував правління Джованні Баттіста Монтіні, майбутнього Павла VI^[4]. 1939 року запрошений Монтіні до Риму та призначений на посаду генерального секретаря Movimento Laureati (Асоціації випускників католицьких університетів), пов'язаної з Italia Catholic Action^[4]. Його робочою місією було вигнання комуністів з повоєнних урядів^[7]. Того ж року одружився з Марією Петраркою, з якою у нього було семеро дітей: Маріалаура, Франческа, Паоло, Джанлука, Альберто, Лючія та П'єтро^[9].

У 1944—1946 роках брав участь у створенні Associazione Cattolica Lavoratori Italiani, майбутньої асоціації католицьких профспілок Італії^[4].

Після 1944 року та падіння фашизму в Італії Веронезе призначили першим мирянським президентом Італійської католицької акції. Крім того, був членом керівної ради молодіжного фонду «Premi Roma», президентом Асоціації біженців-інтелектуалів в Італії, президентом Італійського центрального інституту кредитування, президентом «Consorzio di Credito per le Opera Pubbliche» та членом виконавчого комітету Італійського африканського інституту^[10].

1952 року Пій XII усунув Веронезе з посади президента Італійської католицької акції на користь Луїджі Джедди^[4].

ЮНЕСКО

Святкування 25-ї річниці ЮНЕСКО. Зліва направо: п'ять генеральних директорів ЮНЕСКО: Хайме Торрес Бодет (Мексика, 1948—1952), Джуліан Гакслі (Велика Британія, 1946—1948), Рене Майо (Франція, 1961-), Лютер Еванс (США, 1953—1958), Вітторіно Веронезе (Італія, 1958—1961).

Як відомий член Італійського руху католицьких випускників та Католицької акції, Веронезе став активним учасником роботи ЮНЕСКО після 1948 року^[2][3]. У 1952—1956 роках був представником у виконавчій раді ЮНЕСКО, а з 1956 по 1958 рік був обраний головою ради^[5]. Продовжував обіймати цю посаду до призначення генеральним директором ЮНЕСКО. Він відстоював важливість самовизначення без дискримінації в освіті, а також важливість її зв'язку з повсякденним життям. Вважав, що освіта нерозривно пов'язана з перевагами індустріалізації^[11]. Як генеральний директор ЮНЕСКО, очолив підписання країнами-членами Паризької конвенції проти дискримінації в освіті 1960 року^[12].

Також 1960 року 19 нових незалежних африканських країн (зокрема Буркіна-Фасо, Чад, Гамбія та Нігерія) отримали членство в організації^[2]. Особливий акцент робився на «ліквідації неписьменності» серед нових африканських країн-членів, що призвело до проведення Аддис-Абебської конференції міністрів освіти африканських країн, яка відбулася 15–25 травня 1961 року^[13]. Це була перша освітня конференція, проведена африканськими лідерами, де основна увага зосереджувалась на країнах-членах і загальних проблемах Центральної Африки^[12]. З 1960 року очолив започаткування Міжнародної кампанії за порятунок пам'яток Нубії.

Веронезе наслідував соціально-культурний приклад свого попередника Лютера Еванса та започаткував запропонований Евансом «Спеціальний фонд» для збору позабюджетних коштів на підтримку запуску 37 програм підготовки вчителів у країнах, що розвиваються^[2][13]. Це дозволило згодом розвивати ЮНЕСКО за підтримки ПРООН та ЮНІСЕФ у 60 країнах-членах^[13].

Після того як його робота закріпила значення цієї конференції в історії розвитку, його термін перебування на посаді голови цього комітету тривав до початку його президентства в Банку Рима 1961 року.

Подальше життя

1961 року пішов у відставку з посади Генерального директора ЮНЕСКО та повернувся до Риму через хворобу. Очолював Банк Рима до виходу на пенсію у 1976 році^[4]. Навіть після виходу на пенсію, протягом останніх десяти років свого життя, продовжував займатися волонтерською діяльністю в благодійних ініціативах та міжнародному русі за мир до своєї смерті.

Брав участь у створенні Другого Ватиканського собору 1963 року разом із французом Жаном Гітоном. Веронезе запросили виступити на соборі у соборі Святого Петра на підтримку «руху до екунізму та розширення ролі мирян у церкві»^[4][14]. Спочатку змагався з Гітоном за посаду мирянина-аудитора на Другому Ватиканському соборі, сперечаючись, кому з них належатиме ця честь^[15]. Римська курія розцінила їхні промови як «Свідчення шани»: «Італієць говорив просто та коротко; Гітон був більш риторичним»^[16].

Після собору став консультантом секретаріату невірян^[16]. У журналі «Лайф» від 21 червня 1963 року висловили думку Веронезе щодо обрання нового Папи через його історію участі в Італійській католицькій асоціації та близькість до Монтіні, який пізніше прийняв ім'я Павло VI як Папа з 1963 по 1978 рік. Веронезе заявив: «Вперше церква намагається побудувати міст між собою та світом. Тепер ми бачимо, що церква та світ мають спільні кордони»^[17]. 1967 року був членом Папської комісії з питань справедливості та миру, в якій очолював навчальний комітет з питань миру та міжнародної спільноти. У березні 1972 року призначений членом Колегії юристів Священної Консисторії^[18].

1967 року нагороджений почесним ступенем доктором права Університету Лаваля в Квебеку^[18][19]. 1967 року був членом Папської ради справедливості і миру, в якій очолював Дослідницький комітет з проблем миру та міжнародної спільноти. У березні 1972 року призначений членом Колегії юристів Священної Консисторії^[18].