Топ питань
Часова шкала
Чат
Перспективи
Греченко Володимир Анатолійович
З Вікіпедії, вільної енциклопедії
Remove ads
Греченко Володимир Анатолійович (18 вересня 1953, Амвросіївка Донецької обл.) — український історик, доктор історичних наук (з 1992 р.), професор (з 1992 р.), завідувач кафедри гуманітарних дисциплін та українознавства Харківського національного університету внутрішніх справ, заслужений працівник освіти України,[1] дослідник політичної історії України XX століття, історії поліції та міліції, історії права ХІХ ст.,юридичної біографістики, історичної психології, автор численних монографій, підручників, навчальних посібників та статей (більше 610 публікацій[2].
 |
 | Ця стаття містить перелік джерел, але походження окремих тверджень у ній залишається незрозумілим через практично повну відсутність виносок. (грудень 2020) |
Remove ads
Біографія
Узагальнити
Перспектива
Народився в сім'ї педагогів. Батько — Греченко Анатолій Трохимович (1922—1984), учасник оборони Севастополя, про нього написано у книзі «Витязі Севастополя»[3].
Працював викладачем, заступником директора, директором сільськогосподарських технікумів у Запорізькій, Вінницькій та Миколаївській областях. Мама — Греченко Любов Павлівна (1926—2010), працювала викладачем технікумів.
У 1970 р. закінчив Мигіївську середню школу Первомайського району Миколаївської області з медаллю. У 1970—1975 навчався на історичному факультеті Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка, який закінчив з відзнакою. У ці роки на факультеті вчилися такі відомі нині історики, як Ю. І. Шаповал, В. Ф. Верстюк, В. М. Мордвинцев, М. О. Чмихов, В. А. Головенько, В. Ф. Колесник, а також політичні діячі В. М. Литвин, В. Д. Бондаренко.
1975—1987 рр. — асистент, старший викладач, доцент кафедри історії Комунарського гірничо-металургійного інституту. У 1978–1981 рр. навчався в аспірантурі історичного факультету Київського державного університету, де його колегами були П. С. Пацурківський та Л. М. Новохатько. У 1981 р. захистив кандидатську дисертацію з історії, доцент з 1985 р. З 1987 — зав. кафедри історичних та соціально-політичних дисциплін Харківського національного аграрного університету ім. В. В. Докучаєва; з 1994 р. — начальник (завідувач) кафедри історії державності України Харківського національного університету внутрішніх справ.
З 2013 р. — завідувач кафедри соціально-гуманітарних дисциплін того ж університету. З 2024 р. - завідувач кафедри гуманітарних дисциплін та українознавства того ж ЗВО.Є членом ради наукового центру Української державності імені професора Володимира Кульчицького Національної академії правових наук України, керівником Східного регіонального відділення цього Центру (з лютого 2025 р).[4]
Докторську дисертацію «Ідейно-політична боротьба в періодичній пресі 20-х років» захистив у 1992 р. в КДУ ім. Т. Шевченка (Науковий консультант д.і.н., проф. В. П. Горшков). Внесок в науку полягає в тому, що В. А. Греченко по-новому розглянув значення терміну «державність», визначивши його як несталий стан територіально-політичної організації суспільства, що володіє обмеженою публічною владою, здійснюваною державним апаратом.
Увів у науковий обіг також поняття та розкрив значення Дерптської школи істориків права, яка стала основоположною у розвитку цієї науки в першій половині ХІХ ст. в Російській імперії. Показав роль та значення преси в ідейно-політичній боротьбі в СРСР в 1920-х рр.. яка змінювалася з її перебігом- від засобу дискусії та інформації про середпартійні конфлікти до знаряддя придушення інакомислення в державі, елементу тоталітарного режиму. Дослідив становлення та розвиток поліції на українських землях в кінці XVIII — початку ХХ ст.
Проаналізував основні тенденції в розвитку влади в Україні на зламі другого та третього тисячоліть, окресливши сутність основних конфліктів усередині владних структур та вказавши на можливі шляхи вдосконалення діяльності основних гілок влади. Вивчив та показав внесок в розробку проблем історії права багатьох вчених, які жили і працювали у ХІХ ст. (М. І. Ланге, С. В. Пахман, О. Рейц, М. Л. Дювернуа, І. Є. Енгельман, В. В. Сокольський, О. М. Богдановський, Г. П. Успенський та ін.). Дослідив процес підготовки охоронців правопорядку в Харкові протягом 100 років (1917—2017 рр.), встановивши, що процес підготовки саме національних кадрів для нової української влади у Харкові почався у кінці 1917 р.[5]
Друкувався в близько 50 збірниках наукових праць та журналах (не рахуючи збірники матеріалів наукових конференцій), в тому числі в таких, як «Recht der Osteuropäischen Staaten», «Visegrad journal on human rights», "Право України", "Вісник Національної академії правових наук України",«Верховенство права», «Право.UA.», «Європейські перспективи», «Вісник Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна», «Вісник Харківського національного університету внутрішніх справ», «Науковий вісник Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ», «Науковий вісник Ужгородського національного університету», «Правові горизонти», «Правові новели», «Вісник пенітенціарної асоціації України», «Юридичний науковий електронний журнал», «Соціально-правові студії», «Фінансово-кредитна діяльність: проблеми теорії та практики», «Zaporizhzhia Historical Review», «Наука і правоохорона», «Право і Безпека», «Юридичний бюлетень», «Науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх справ», «Форум Права», «Український історичний журнал» та ін.
Мав спеціальне звання — полковник міліції. Член Національної спілки журналістів України (2012 р.).[6]
Remove ads
Нагороди
- «За відзнаку в службі» І та ІІ ступеня;
- «За розвиток науки, техніки та освіти» І та ІІ ступеня;
- «За сумлінну службу» ІІІ ступеня;
- «За сприяння органам внутрішніх справ»;
- «15 років міліції України»;
- «20 років міліції України».
- За безпеку народу" (2023)
- Лауреат премії ім. В. Н. Каразіна (2013 р.)
- заслужений працівник освіти України (2017 р.)
Науковий доробок
Посилання
Wikiwand - on
Seamless Wikipedia browsing. On steroids.
Remove ads