Громадянська війна у Гватемалі

Громадянська війна у Гватемалі (1960–1996; ісп. Guerra civil de Guatemala) — серія збройних конфліктів у республіці Гватемала у другій половині ХХ століття. Не має чітких часових меж, поділяється на кілька періодів загальною тривалістю близько 36 років.

Громадянська війна у Гватемалі
Холодна війна
20px 6000 (1982) 2000—2500 (1986—1987) 1000—2000 (1988) 1500—2000 (1989) 1000 (1992) 800—1100 (1996) 20px 6000 (1982) 2000—2500 (1986—1987) 1000—2000 (1988) 1500—2000 (1989) 1000 (1992) 800—1100 (1996)
Дата: 13 листопада 1960 — 29 грудня 1996 Місце: Гватемала Результат: підписана мирна угода
Сторони
ГПП (1960—1982) Гватемальський національний революційний союз (1982—1996) Партизанська армія бідних (1972—1996) Революційна організація збройного народу (1979—1996) Повстанські збройні сили (1962—1996) За підтримки Куби	Гватемальська поліція Збройні сили Гватемали Патруль цивільної оборони За підтримки США
Командувачі
Роландо Моран Луїс Турсіос † Марко Йон † Луїс Трехо Есківель Алехандро де Леон † Умберто Альвардо † Бернардо Альвардо † Хосе Альберто Сардоза Родріго Астуріас	Мігель Ідігорас Фуентес Енріке Перальта Асурдіа Хуліо Сесар Мендес Монтенегро Карлос Мануель Арана Осоріо Кхель Лаугеруд Гарсіа Фернандо Ромео Лукас Гарсія Ефраїн Ріос Монтт Оскар Умберто Мехіа Вікторес Вінісіо Сересо Хорхе Серрано Еліас Густаво Еспіна Салгеро Раміро де Леон Карпіо Альваро Арсу
Військові сили
Flag of the Guatemalan National Revolutionary Unity.svg	Збройні сили Гватемали 32 000 (1986) 44 200 (1996) Патруль цивільної оборони 300 000 (1982)
Втрати
Бл. 200 000 убитих, з 1994 до 1996 демобілізовано 200 000 бійців і 3000 партизан; Збройні сили Гватемали скорочено до 28 000 осіб

Передумови

До дестабілізації обстановки в країні призвів державний переворот 1954 року, в результаті якого було усунуто від влади президента Хакобо Арбенса.

Перебіг війни

1960 — 1970-ті

13 листопада 1960 року в центральних казармах група молодих офіцерів підбурила повстання проти уряду. Повстанцям удалось зайняти військову базу в Сакапі, однак до 15 листопада їхній виступ було придушено. Тим не менше, частина активістів змогла залишити країну, а після початку громадянської війни багато хто з них (Алехандро де Леон, Маріо Антоніо Йон Соса, Луїс Августо Турсіос Ліма, Луїс Трехо Есківель, Вісенте Лоарка й інші) об'єднались із рештою опозиційних груп (включаючи Комуністичну партію) та постали на чолі партизансько-повстанських сил^[1].

На початку лютого 1962 року виник перший осередок партизанського руху у східній частині країни, на початку березня — другий осередок (у центральній частині)^[2].

Керівництво повстанської армії встановило відносини з урядом Куби^[3]. У 1970-х роках до боротьби з режимом приєдналась велика кількість активістів з числа індіанців-мая, та невдовзі села мая стали об'єктами каральних військових операцій.

Конфлікт набув не лише соціально-економічного, але й етнічного забарвлення, оскільки землевласники європейського походження та близькі до них метиси-ладіно скористались загальним безладом і почали проводити насильницьку експропріацію земель мая та геноцид індіанців.

1980-ті

До початку 1980 року на території країни діяли чотири фронти повстанських сил^[4]:

• північний фронт «капітан Андроклес Ернандес» (департамент Петен);
• південний фронт «капітан Сантос Саласар» (департаменти Ескуїнтла, Санта-Роса, Реталулеу та Сучитепекес);
• центральний фронт (столиця та її околиці);
• західний фронт (департамент Чимальтенанго)

7 лютого 1982 року в результаті об'єднання чотирьох повстанських організацій було створено блок Гватемальська національна революційна єдність (ГНРЄ). 1 липня того ж року генерал Ефраїн Ріос Монтт запровадив у країні положення облоги, у своїй промові на національному радіо він заявив, що «віднині кожен, захоплений зі зброєю в руках буде розстріляний»^[5]. У боротьбі з повстанцями командування гватемальської армії проводило політику «спаленої землі» у гірських районах. Профспілки та політична опозиція були знищені, багато їх активістів стали жертвами політичних убивств і «зникнень» або тікали з країни.

1984 року військова хунта скликала Національну асамблею, яка ухвалила нову конституцію. В результаті виборів 1984—1985 років президентом став Вінісіо Сересо, представник правоцентристської Християнсько-демократичної партії.

1987 у гватемальському місті Ескіпулас зібрались президенти центральноамериканських держав. Там було ухвалено регіональний план політичного примирення, запропонований президентом Коста-Рики Оскаром Аріасом. Також було підписано угоду, яка проголошувала принцип демократії як обов'язкові передумови до врегулювання конфліктів.

Первинно реалізація тієї угоди у Гватемалі наштовхнулась на труднощі, оскільки і ГНРЄ, і армія вимагали одне від одного виконання низки попередніх умов до початку перемовин. Провідну роль у формуванні громадської думки на підтримку як національного діалогу, так і «гуманізації війни» відіграла Католицька церква. Сформована урядом, частково за наполяганням церковної влади, Комісія національного примирення (КНП) ініціювала 1989 року перемовини, що отримали назву «Великого загальнонаціонального діалогу». Наступного року КНП провела у Норвегії перемовини з ГНРЄ під егідою Світової лютеранської федерації.

1990-ті

У березні 1990 року було підписано «Угоди Осло», що зобов'язували сторони шукати політичні рішення для розв'язання конфлікту. 1991 почались перемовини ГНРЄ з урядом^[6], які первинно відбувались за посередництва єпископа Гватемали, а потім — за посередництва ООН.

Станом на середину 1990 року повстанці активно діяли в околицях столиці й у 14 з 22 департаментів країни, а у низці районів вони створили власні адміністративні органи^[7].

В середині 1994 року міністр оборони Маріо Енрікес відкрито визнав, що після 30 років військового конфлікту військова перемога над повстанцями ГНРЄ є неможливою («хоч їхня чисельність не перевищує 900 осіб») та виступив за мирні перемовини^[8].

До кінця 1996 року сторони уклали шість суттєвих та п'ять робочих угод. У них було намічено кроки з припинення військового конфлікту й надано гарантії реформ, спрямованих на розв'язання деяких соціальних і структурних питань, що групувались за темами: права людини, комісія зі встановлення фактів, повернення біженців та вимушених переселенців, статус і права корінних народів, соціально-економічні та сільськогосподарські питання, зміцнення цивільної влади й роль збройних сил, реформа Конституції та виборчої системи. У грудні 1996 представники уряду й командування партизан підписали «Договір про міцний і тривалий мир», що поклав край громадянській війні^[6].