Давньоримський рід

Давньоримський рід (лат. gens або genus, множина — gentes, дав.-гр. γένος) — політична і релігійна спільнота, що об'єднувала кілька сімей, не обов'язково кровно пов'язаних між собою, але їх спорідненість була скріплена угодою, що визнана римською державою.^[1][2] Тобто, давньоримські поняття gens та gentiles (укр. члени роду) не тотожні українському «родичі».^[3]

Давньоримський рід

Давньоримський рід у Вікісховищі

Зовнішньою ознакою приналежності до одного давньоримського роду було родове ім'я (лат. nomen gentile) або просто номен. Великі роди з часом ділилися на менші, які для свого позначення приєднували до номена додатковий когномен. Наприклад, з Корнеліїв, свого часу, виділилися Сципіони, Руфіни, Сулли, Лентули, Долабелли, Бальби, Мерули та ін.^[4][5]

Рід очолював старійшина (principes або dux generis), який, ймовірно, обирався.^[6][7] Він поєднував ролі судді, священника та воєначальника общини.^[7][8] Gens складався з повноправних общинників та їх клієнтів, які мали той самий номен, але не користувалися такими ж правами, а лише заступництвом від своїх патронів.^[1]

Історія виникнення

Дослідники античності (зокрема, Теодор Моммзен, Іван Нетушил, Фюстель де Куланж^[ru]), вивчаючи суспільства Стародавнього Риму та Стародавньої Греції, у своїх працях відмічають певну схожіть їх родового устрою і вважають, що корені цього криються у їхньому індоєвропейському походженні і відображають основи прадавнього суспільного життя спільних предків цих народів.^[2][3][9] Виникнення надбудови «рід» над сім'ями вчені пов'язують зі спільною власністю на землю кількох індивідуальних сімейних господарств під проводом старійшини роду.^[10]

Спочатку gens були виключно патриціанським інститутом, оскільки лише вони вважалися повноправними громадянами. Кількість таких родів була визначеною для всіх трьох найдавніших триб (Рамніїв, Тіціїв, Луцеріїв). Ще в царську епоху патриціанськими було визнано кілька родів з інших племен італіків: так відомий рід Юліїв первісно був альбансько-латинським, а рід Клавдіїв мав сабінське походження. Ці прийдешні роди називалися gentes minores на противагу старим gentes maiores, що підкреслювало поважність більш древніх родів, хоча різниці у правах не було. Наразі відомо про існування 56 патриціанських родів в часи ранньої Республіки. Разом з поступовим визнанням за плебеями права вважатися римським народом, починають з'являтися плебейські роди, організовані за прикладом патриціанських.^[1][11]

Родовий релігійний культ

Чи не найважливішою ознакою давньоримського роду був свій окремий релігійний культ, який освячував зв'язок кожної особи з її родом. Такий культ мав своїх окремих родових богів (dii gentiles), які виступали заступниками лише для членів роду; поклоніння цим богам та сакральні ритуали для їх вшанування (privata sacra) призначалися виключно для gentiles і до участі в цих обрядах не можна було допускати сторонніх. Римляни вірили, що участь або навіть присутність чужих на родовому жертвоприношенні є страшною нечестивістю, яка ображає богів.^[3][8]

Сакральність родових обрядів полягала також в тому, що вони мали бути обов'язково виконані у певний день у визначеному місці. Так, Тіт Лівій у своїй «Історії від заснування міста» описує випадок, що стався на поч. IV ст. до н. е., коли сенони завдали римлянам поразки і зайняли Рим, взявши в облогу Капітолійський пагорб, де укріпилися мешканці міста. У визначений день, щоб виконати обряд роду Фабіїв, юнак Гай Фабій Дорсуон Габіній (лат. Gaius Fabius Dorsuo Gabino) вдягнув священні шати і взявши сакральні предмети, вийшов з укріплення і пройшов крізь галлів на пагорб Квірінал, де знаходився родовий вівтар і де він здійснив сакральне жертвоприношення, а потім повернувся назад. Тіт Лівій зазначає, що вороги не зачепили його з невідомої причини.^[8][12] Інший приклад важливості виконання родового обряду Тіт Лівій наводить описуючи події Другої пунічної війни: в розпал наступу Ганібала в Італії, диктатор Квінт Фабій Максим полишає військо і вирушає до Рима, аби виконати свій sacra Fabiorum.^[8]

Родинна релігія мала передаватися з покоління в покоління і тому на gentiles покладався обов'язок залишити після себе синів. Відомий випадок, коли Публій Клодій Пульхр полишив свій рід, аби перейти до плебейської родини, Цицерон дорікав йому: «Чому ти наражаєш релігію родини Клавдіїв на небезпеку зникнення з твоєї провини?»^[8]

Культ передбачав родинне поховання (sepulcrum):^[1] відомо, що могила роду Клавдіїв знаходилася на схилі Капітолійського пагорба, а Цицерон у своїх нотатках згадує могилу Сципіонів.^[8][10]

Правовий устрій

Зв'язок між членами роду передбачав певне юридичне відношення (jus gentilicium), т. зв. родове право: згідно Законів Дванадцяти таблиць, у разі відсутності сина і кровних родичів по батьківській лінії (агнатів), усі gentiles могли претендувати на спадщину або на опіку над неповнолітніми дітьми. При чому, gentiles мали перевагу перед кровними родичами по жіночій лінії (когнатами).^[1][8][10] Питання заповіту спадщини стороннім особам або їх усиновлення^[ru] (arrogatio), не могли бути вирішеними без попереднього погодження з членами роду.^[1]

Члени gens були тісно пов'язані та мали взаємно допомагати один одному в усіх аспектах життя: весь рід відповідав за борги одного із своїх членів, збирав кошти на викуп полоненого. Якщо один із gentiles мав обійняти громадську посаду, то, для витрат на виконання її обов'язків, всі члени робили складчину.^[8]

Обвинувачений йшов на суд у супроводі всіх членів роду, які цим демонстрували свою солідарність; у випадку осудження, весь рід мав сплачувати штраф за злочин свого члена. Позов до суду на когось із свого роду або свідчення проти нього в суді осуджувалися релігійним культом; натомість суперечки між gentiles вирішувалися головою роду, який у таких випадках виступав у ролі судді.^[8]