Демократичний централізм

Демократи́чний централі́зм — леніністський принцип організації партії, за яким рішення ухвалюються шляхом активних і відкритих дискусій серед членів партії, а подальші прийняті рішення стають обов'язковими для всіх членів^[1].

Історично демократичний централізм асоціюється не лише з марксистсько-леніністськими, а й з троцькістськими партіями^[2][3], а інколи його практикували й соціал-демократичні та демократично-соціалістичні організації, такі як Африканський національний конгрес у Південній Африці^[4][5].

В академічному дискурсі точаться суперечки про те, наскільки демократичний централізм реально застосовувався на практиці в тих країнах, де він існував формально, зокрема в Радянському Союзі та Китайській Народній Республіці. У контексті цих країн, дослідник Джозеф Торіґіан відмічає жорстку боротьбу за владу, кулуарні політичні маневри, історичні антагонізми та політику особистого престижу. Різні держави, що декларували себе соціалістичними, закріплювали демократичний централізм як організаційний принцип у своїх статутах, де політична влада на ділі мала унітарний характер.

Ленінська концепція і практика

Брошуру Володимира Леніна «Що робити?» (1902) зазвичай вважають основоположною працею щодо демократичного централізму ― «принципу організації революційної робітничої партії». Моделлю такої партії, яку Ленін неодноразово описував як «демократично централістичну», була Соціал-демократична партія Німеччини (СДПН), яка існує досі, втім, втративши минулу радикальність. Дати таке означення СДПН Леніна надихнули зауваження соціал-демократа Жана Батіста фон Швейцера. Ленін визначав демократичний централізм як поєднання «свободи обговорення та єдності дії»^[1].

Тлумачення принципу демократичного централізму — зокрема питання, хто саме має вважатися членом партії — стало однією з причин розколу між більшовиками та меншовиками. У 1903 році меншовики виступали за членство для людей, які не брали активної участі в партійній роботі, та за більш м'яку партійну дисципліну в Російській соціал-демократичній робітничій партії; цю позицію підтримував і Лев Троцький у праці «Наші політичні завдання»^[6], хоча пізніше змінив думку й приєднався до більшовиків у 1917 році^[7].

Шостий з'їзд РСДРП(б), що відбувся в Петрограді з 26 липня по 3 серпня 1917 року, визначив демократичний централізм так:

• усі керівні органи партії, згори донизу, мають обиратися;
• партійні органи повинні періодично звітувати про свою діяльність перед відповідною партійною організацією;
• має бути сувора партійна дисципліна та підпорядкування меншості більшості.
• усі рішення вищих органів є абсолютно обов’язковими для нижчих органів і всіх членів партії^[8].

Після успішної консолідації влади Комуністичної партії після Жовтневої революції та Громадянської війни більшовицьке керівництво, включно з Леніним, запровадило заборону фракцій у партії — у вигляді Резолюції № 12 X з'їзду партії 1921 року. Її ухвалили на ранковому засіданні 16 березня 1921 року^[9]. Більшовики, зокрема Ленін^[10][11][12] і Троцький^[13][14][15], вбачали заборону тимчасовою, як необхідний захід у воєнних умовах. Однак, після смерті Леніна та приходу до влади Йосипа Сталіна, заборону так і не було скасовано^[16][14].

В РКП(б) існувала «Група демократичного централізму», що сформувалася на початку 1920-х років і критикувала керівництво партії за надмірну централізацію політичної влади, усунення місцевої партійної ініціативи та жорсткий контроль згори у промисловості, партійних структурах і місцевому управлінні. Її учасники вважали, що демократична складова демократичного централізму була ослаблена^[17][18].

У резолюції «Про єдність партії» стверджувалося, що демократичний централізм запобігає фракційності. Зазначалося, що фракційність призводить до погіршення взаємин між членами партії та може бути використана її ворогами^[19]. Ленін писав про демократичний централізм так: «Він означає загальну й повну свободу критикувати, доки це не порушує єдність у конкретних діях; він виключає будь-яку критику, яка розриває або утруднює єдність дії, ухваленої партією»^[20].

Під час правління Брежнєва демократичний централізм декларувався у Конституції СРСР 1977 року як принцип організації держави: «Радянська держава будується й функціонує на принципі демократичного централізму, а саме: виборності всіх органів державної влади від нижчих до найвищих, їхній підзвітності народові та обов'язку нижчих органів виконувати рішення вищих»^[21].

Першоджерела

В. І. Ленін. Що робити? (1902) — Повне зібрання творів, 5-те видання.

Джерела та література

• С. Кисельов. Демократичний централізм // Політична енциклопедія. Редкол.: Ю. Левенець (голова), Ю. Шаповал (заст. голови) та ін. — К.: Парламентське видавництво, 2011. — с.192 ISBN 978-966-611-818-2
• С. В. Кульчицький. Демократичного централізму принцип [Архівовано 9 червня 2016 у Wayback Machine.] // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2004. — Т. 2 : Г — Д. — С. 327. — ISBN 966-00-0405-2.
• Демократический централизм [Архівовано 6 липня 2015 у Wayback Machine.]. — БСЭ (рос.)
• Раймон Арон. Демократия и тоталитаризм [Архівовано 3 березня 2014 у Wayback Machine.]

Посилання

• Демократичний централізм [Архівовано 5 серпня 2016 у Wayback Machine.] // Юридична енциклопедія : [у 6 т.] / ред. кол.: Ю. С. Шемшученко (відп. ред.) [та ін.]. — К. : Українська енциклопедія ім. М. П. Бажана, 1999. — Т. 2 : Д — Й. — 741 с. — ISBN 966-7492-02-8.
• В.Зотин. Диктатура номенклатуры. Теория «Нового класса» в работах М.Джиласа и М.Восленского [Архівовано 6 березня 2016 у Wayback Machine.]
• Эдвард Карр. История Советской России. Ч.1. Глава 2. Большевики и меньшевики [Архівовано 21 листопада 2016 у Wayback Machine.]