Демократура

Демократура, Демокрадура (ісп. democradura), Диктократія (нім. Diktokratie), Диктабланда (ісп. dictablanda) — політичні режими, в яких поєднуються риси демократії й диктатури і забезпечується можливість безкарного ігнорування або порушення інтересів більшості або значної частини громадян.

Історія виникнення термінів

«Диктабланда» — гра слів: іспанською слово «диктатура» закінчується на dura, тобто «жорстка», тоді як blanda означає «м'яка». Уперше так було названо недовговічний (1930—1931) режим генерала Дамасо Беренгера в Іспанії, але надалі іспанські політологи й іспаністи інших країн охоче користувалися цим терміном і для опису режиму Франсиско Франко, особливо на пізній стадії його розвитку^[1].

Слово «демокрадура» було вперше, очевидно, запропоновано уругвайським письменником Едуардо Галеано і утворено шляхом контамінації слів «демократія» (ісп. democracia) і «диктатура» (ісп. dictadura). Згодом це слово підхопили американські політологи Гільєрмо О'Доннелл і Філіп Шміттер^[ru], котрі переосмислили його внутрішню форму і додали йому складнішого змісту, — початок цьому було покладено в спільній роботі О'Доннелла і Шміттера «Стадії виходу з авторитарного правління: Обережні висновки про сумнівні демократії» (англ. Transitions from authoritarian rule: tentative conclusions about uncertain democracies; Балтимор, 1986).

Термін «демократура» був введений швейцарським політологом-африканістом Максом Лініжером-Гума^[ru] в книзі «демократура: замаскована диктатура, підмінена демократія» (фр. «La démocrature, dictature camouflée, démocratie truquée »; Париж, 1992) — очевидно, незалежно від запропонованого Едуардо Галеано терміна «демокрадура». Водночас в Росії вже в 1994 році відзначалося часте використання в журналістиці та публіцистиці слова «демократура», яке заново винаходилось різними авторами^[2].

Відмінності понять

Демокрадура і диктабланда

Для Шміттера й О'Доннелла демократичний устрій є кінцевою фазою суспільного розвитку, а авторитарний — початкової; будь-які проміжні й невиразні форми вони розглядають як перехідні. При цьому між диктатурою і демократією виділяються дві проміжні стадії: диктабланда і демокрадура. Виходячи з морфології слів вони пов'язували термін «диктабланда» із загальним значенням «помірна диктатура», а термін «демокрадура» трактували як «жорстка демократія».

Розкриваючи значення термінів, Шміттер пише:

У тих випадках, коли перехідний період ініціюється і нав'язується зверху, колишні правителі намагаються захистити свої інтереси шляхом «щеплення» авторитарних прийомів режиму, що виникає. У тих випадках, коли вони проводять лібералізацію без демократизації (тобто коли вони поступаються деякими індивідуальними правами без згоди на підзвітність громадянам), гібридний режим, що виник отримав назву диктабланда (dictablanda). У тих же випадках, коли вони проводять демократизацію без лібералізації (тобто коли вибори проводяться, але за умов гарантованої перемоги правлячої партії, виключення певних суспільно-політичних груп з участі в них, або при позбавленні обраних громадян можливості справжнього управління), був запропонований неологізм демокрадура(democradura)^[3].

У російській політичній науці зустрічається вживання в цьому ж сенсі термінів «диктократія» (лібералізація без демократизації) і «демократура» (демократизація без лібералізації), з прикладами з африканської (зокрема, Кенія і Кот-д'Івуар ) і центральноамериканської (Сальвадор і Гватемала 1980—1990 рр.) політики відповідно^[4].

Демократура

У країнах пострадянського простору послідовно користувався для опису поточної політичної ситуації словом «демократура» політолог Георгій Сатаров: стаття з такою назвою, яка описувала сформований в Росії «глухий кут авторитарної модернізації», була опублікована ним у «Новой газете» 25 жовтня 2004 р.^[5], в тому ж році під цією назвою було видано збірник статей Сатарова. На думку Федора Бурлацького, «демократура не є виключно російським явищем. Вона виникала і згасала в багатьох країнах, які здійснювали радикальні реформи, — в Аргентині й Бразилії, в Південній Кореї і на Тайвані»; водночас, вважає Бурлацкий, «демократура як би визріває в самій душі росіянина в міру набуття ним влади саме тому, що сам він внутрішньо не вільний»^[6].

На Заході до реалій сучасної Росії цей термін був застосований вже канадським політологом Мішелем Рошем, який опублікував статтю «Демократура Володимира Путіна» (фр. «La démocrature de Vladimir Poutine») в монреальській газеті «La Presse» (12 березня 2004)^[7]. Більший міжнародний резонанс мала стаття шотландського журналіста Ніла Ашерсона в журналі «London Review of Books» (6 січня 2005)^[8], в якій обговорювалися варіанти демократури в країнах пострадянського простору та перспективи переходу від демократури до демократії на Україні; Ашерсон користується написанням англ. demokratura, яке вказує на запозичений, неанглійський характер слова. Нарешті, в 2006 році книгу під назвою «Демократура Путіна» (нім. «Putins Demokratur») випустив німецький журналіст Борис Райтшустер.

Ніл Ашерсон пише:

У більшості з цих країн є демократичні меблі: конституції, парламенти, формально існуюча незалежна судова влада, регулярні вибори, гарантії вільного волевиявлення і зборів. Але на практиці всі ці інститути піддаються маніпуляціям в ім'я збереження привілеїв посткомуністичної еліти. У деяких демократурах, типу азійських, маніпуляції — всеосяжні і безсоромні. В інших, на зразок України або Росії, фальсифікація виборів і використання державного насильства проти політичних викликів зазвичай протікають з якимсь прикриттям. Головне — зберегти свою зграю при владі і при цьому переконати народ і зовнішній світ в тому, що політичний процес, нехай в грубій формі, але відображає сподівання населення^[9].