Дипломатична служба УРСР

Дипломатична служба УРСР — державна служба УРСР, яка була призначена забезпечувати практичну реалізацію зовнішньої політики СРСР.

Історія

1 лютого 1944 року сесія ВР СРСР ухвалила Закон "Про надання Союзним Республікам повноважень у галузі зовнішніх відносин та про перетворення у зв'язку з цим Народного Комісаріату Закордонних Справ із загальносоюзного в союзнореспубліканський народний комісаріат".

У зв'язку з цим ВР УРСР законом від 5 березня 1944 року створила республіканський Народний комісаріат закордонних справ. Дипломатична служба УРСР зосереджувалася здебільшого у сфері багатосторонньої дипломатії через участь у міжнародних міжурядових організаціях.

У 1945 році УРСР стала однією з держав-засновниць ООН, що дало можливість брати участь в обговоренні світових і регіональних міжнародних проблем та здобувати досвід багатосторонньої дипломатії. Уже в перші роки українська дипломатія внесла низку пропозицій до Статуту та інших документів ООН, тимчасових правил процедури Генеральної Асамблеї, проєктів резолюцій:

• про створення Комісії з розслідування становища в Індонезії (1946),
• підтримку рішення про створення Держави Ізраїль (1947),
• щодо біженців і переселенців, переміщених осіб,
• про представництво неурядових організацій в ЕКОСОР,
• роботи Дунайської комісії тощо.

УРСР приєдналася до таких міжнародних організацій:

• 1947 – ВООЗ, Всесвітній поштовий союз,
• 1948 – Всесвітня метеорологічна організація,
• 1954 – ЮНЕСКО та МОП,
• 1956 – Європейська економічна комісія ООН,
• 1957 – МАГАТЕ.

УРСР також поставила підпис під низкою важливих міжнародних договорів:

• Паризькі мирні договори 1947 року,
• Віденська конвенція про дипломатичні відносини (1961),
• Договір про заборону випробувань ядерної зброї в атмосфері, космічному просторі й під водою (1963),
• Міжнародні пакти про цивільні та політичні права та про економічні, соціальні і культурні права (1968),
• Договір про заборону розміщення на дні морів та океанів і в їх надрах ядерної зброї та інших видів масового знищення (1971),
• Конвенція про заборону біологічної і токсичної зброї (1972),
• конвенції проти апартеїду (1974),
• Конвенція про заборону використання засобів впливу на природне середовище у воєнних цілях (1977) та інші.

Україна неодноразово обиралася до ключових міжнародних органів:

• непостійний член Ради безпеки ООН (1948–49, 1984–85),
• член ЕКОСОР,
• член Адміністративної ради МОП, Виконавчої ради ЮНЕСКО, Ради керуючих МАГАТЕ, Ради з промислового розвитку (ЮНІДО), Конференції ООН з торгівлі й розвитку (ЮНКТАД), Комітету боротьби з апартеїдом тощо.

Особлива увага приділялася питанням захисту прав людини, роззброєння, збереження миру. З ініціативи українських дипломатів в ООН проголошувалися міжнародні роки медичних досліджень, боротьби з неписьменністю, допомоги в підготовці кадрів для індустріалізації країн, що розвиваються.

На 45-й сесії ГА ООН (1990) за ініціативи УРСР було ухвалено Резолюцію про міжнародне співробітництво з подолання наслідків Чорнобильської катастрофи 1986 року.

Українські дипломати неодноразово займали високі посади в ООН та інших міжнародних організаціях:

• Д. Мануїльський – голова комітету Конференції в Сан-Франциско (1945), голова Ради безпеки ООН (1948–49);
• В. Кравець і Г. Удовенко – голови Ради безпеки ООН (1984, 1985);
• Г. Удовенко – голова комітетів ГА ООН (1987, 1989);
• П. Недбайло – голова Комісії з прав людини (1967), лауреат відзнаки ООН за внесок у захист прав людини (1968);
• Г. Шевель – віце-президент ГА ООН;
• В. Мартиненко – віце-президент комітету ЕКОСОР (1981);
• Ю. Кочубей – голова Адміністративної комісії ЮНЕСКО (1985), заступник Генерального директора ЮНЕСКО (1987–92);
• А. Зленко – віце-голова Генеральної конференції ЮНЕСКО (1987).
• Співробітники дипломатичної служби УРСР працювали в секретаріатах і робочих органах ООН, ЮНЕСКО, МОП, МАГАТЕ, ЄЕК та інших міжнародних організацій.

Джерела

• Зленко А. М. Дипломатична служба УРСР [Архівовано 14 квітня 2016 у Wayback Machine.] // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2004. — Т. 2 : Г — Д. — 518 с. : іл. — ISBN 966-00-0405-2.