Директива про платоспроможність

Директи́ва про платоспромо́жність (іноді також Solvency II) — нормативно-правовий акт Європейської Унії, який кодифікує та гармонізує регулювання страхування ЄУ. У першу чергу це стосується обсягу капіталу, який страхові компанії ЄУ повинні мати для зменшення ризику неплатоспроможності.

Директива № 2009/138/ЄС

Директива Європейського Союзу
Текст, що стосується Європейської економічної зони
Назва	Директива № 2009/138/ЄС Європейського Парламенту та Ради від 25 листопада 2009 року про започаткування та ведення діяльності у сфері страхування та перестрахування
Ким прийнято	Європейський парламент та Рада
Прийнято під	Ст. 47(2) та 55 ДЄС
Офіційний вісник ЄС	OJ L 335, 17.12.2009, ст. 1–155
ВРУ	Переклад українською мовою
Історія
Дата створення	25 листопада 2009
Дата набрання чинности	6 січня 2010 1 січня 2016 (деякі статті)
Дата імплементації	31 березня 2015
Інше законодавство
Чим виправлено	Директива (ЄУ) № 2022/2556 Директива (ЄУ) № 2023/2864
Чинне законодавство

Після голосування Європейського парламенту за Директиву Omnibus II 11 березня 2014 року, Solvency II набула чинности 1 січня 2016 року. Раніше цю дату багато разів переносили.

Мета

Директива про започаткування та ведення діяльності у сфері страхування та перестрахування спрямоване на об'єднання єдиного страхового ринку ЄУ та посилення захисту прав споживачів. Директиви про страхування третього покоління запровадили «паспорт ЄУ» (єдину ліцензію) для страховиків, які діяли в усіх державах-членах, якщо вони відповідали умовам ЄУ. Багато держав-членів дійшли висновку, що мінімальних вимог ЄУ недостатньо, і розпочали власні реформи, які все ще призводили до різних правил, перешкоджаючи досягненню мети єдиного ринку.

Політичні наслідки Solvency II

Низка великих страховиків Сполученого Королівства була незадоволена тим, як було розроблено законодавство. Зокрема, протягом кількох років публічно висловлював занепокоєння генеральний директор Prudential plc^[en], найбільшої британської компанії зі страхування життя.^[1]

Сумніви щодо основи законодавства Solvency II, зокрема щодо забезпечення відповідності ринку підходу до оцінки, також висловлювали американські дочірні компанії британських материнських компаній – вплив вимог «еквівалентності» недостатньо добре вивчений, і існує певне занепокоєння, що законодавство може призвести до того, що закордонні дочірні компанії стануть неконкурентоспроможними порівняно з місцевими аналогами, що призведе до необхідності їх продажу, що потенційно може призвести до створення «Фортеці Європа».^[2]

Передісторія

З моменту введення Директиви № 73/239/ЄЕС у 1973 році були розроблені більш складні системи управління ризиками. Директива «Платоспроможність II» відображає нові практики управління ризиками для визначення необхідного капіталу та управління ризиками. Хоча директива про платоспроможність була спрямована на перегляд та оновлення чинного режиму платоспроможності ЄУ, директива про платоспроможність має набагато ширшу сферу застосування. Вимога до капіталу платоспроможності може мати такі цілі:

• Щоб зменшити ризик того, що страховик не зможе задовольнити страхові виплати;
• Зменшити збитки, яких зазнають страхувальники, у випадку, якщо компанія не в змозі повністю задовольнити всі вимоги;
• Забезпечити раннє попередження наглядових органів, щоб вони могли оперативно втрутитися, якщо капітал падає нижче необхідного рівня; та
• Зміцнити довіру до фінансової стабільності страхового сектору

Часто званий «Базель для страховиків», Solvency II дещо схожий на банківське регулювання Базель II. Наприклад, запропонована структура Solvency II має три основні сфери (основи):

• Перший стовп складається з кількісних вимог (наприклад, розміру капіталу, який повинен мати страховик).
• Другий стовп встановлює вимоги до управління та ризиками страховиків, а також до ефективного нагляду за діяльністю страховиків.
• Третій стовп зосереджений на вимогах до розкриття інформації та прозорості.

Критика

Такі аналітичні центри, як Усесвітній форум пенсій та інвестицій^[en], стверджували, що європейські законодавці догматично та наївно наполягали на прийнятті рекомендацій Базеля II та Solvency II. По суті, вони змусили приватні банки, центральні банки, страхові компанії та їхніх регуляторів^[en] більше покладатися на оцінки кредитного ризику, що проводяться приватними рейтинговими агентствами. Таким чином, частина державних регуляторних повноважень була відкинута на користь приватних рейтингових агентств.^[3] Калібрування стандартної формули для оцінки ризику акцій було різко розкритиковано німецьким економістом Стефаном Міттніком за те, що процедура, яка використовується для визначення кореляцій між різними класами активів, призводить до хибних (тобто ненадійних) кореляцій або хибних зв'язків.^[4]

Вимогливий характер законодавства Solvency II порівняно з чинними правилами викликав критику. За даними RIMES, дотримання нового законодавства накладе складний та значний тягар на багато європейських фінансових організацій, причому 75% фірм у 2011 році повідомляли, що вони не в змозі дотримуватися вимог щодо звітності Pillar III.^[5]

Механізм узгоджувального коригування^[en] Solvency II також критикували як форму креативного обліку, яка приховує реальну вартість зобов'язань.

Див. також

• Власна оцінка ризиків та платоспроможності^[en]
• Європейське корпоративне право
• Регламент про неплатоспроможність
• Транскордонна неплатоспроможність^[en]