Дніпровський металургійний завод "Комінмет"

Дніпровський металургійний завод "Комінмет"
Спеціалізація	Виробництво сталевих труб, металічних товарів народного споживання, сталевих гнутих профілів для вагонобудування, оцинкуванні металоконструкцій, розпуск рулонної сталі
Попередник(и)	Відкрите акціонерне товариство "Дніпропетровський металургійний завод імені Комінтерну"
Штаб-квартира	Дніпро, вул. Яхненківська 7 Україна
Попередні назви	Завод Бельгійського Товариства братів Шодуар "Шодуар - Б" (до 1922) Дніпропетровський металургійний завод імені Комінтерну (до 1996)
Ключові особи	Директор: Мучкін Андрій Володимирович

Ця стаття потребує додаткових посилань на джерела для поліпшення її перевірності.

До 1917

У 1895 році було засновано трубопрокатний завод Ланге (сортопрокатний цех)^[2], у 1896 засновано Катеринославський завод прокатних вальців "Сиріус".

У 1899 році - запрацював завод Бельгійського Товариства братів Шодуар "Шодуар - Б"^[2]. У1903 завод "Шодуар - Б" виготовив 480 тис пудів покрівельного та 50 тисяч пудів оцинкованого металу^[1].

У 1904 році було збудовано листовий стан N° 4, у 1908 введено в дію стан N° 5, а у 1909 почалось будівництво лопатного цеху. У 1910 будується стан N° 6, у 1914 році засноване лудильне виробництво^[1]^[2].

Радянський період

1917-1941

2 листопада 1917 року на загальнозаводських зборах обране робітниче заводоуправління. Першим "червоним директором" став токар механічного цеху Ф. Зубков.

У 1922 році завод "Шодуар-Б" був перейменований на Металургійний завод імені Комуністичного Інтернаціоналу.

У березні 1925 директором підприємства призначено Ф. Абрамова, а вже у 1 травня завод було знято з консервації. У червніуправляючим заводу призначений Г. Воропаєв.

1 квітня 1926 року до заводу приєднали завод "Комунар" (колишній "Сиріус"). У червні 1928 року червень на заводі було почато будівництво нових промислових об'єктів, 21 листопада вийшов перший номер заводської багатотиражки "Комінтернівець".

У травні 1929 року почалося соціалістичне змагання на заводі, у квітні 1930 року до заводу приєднали завод імені Карла Маркса (колишній Ланге), внаслідок чого на заводі з'явилось мартенне виробництво, у червні директором заводу призначено чекіста Л. Звайгзне, у вересні відбувся перший заводський "День індустріалізації".

20 квітня 1932 року після реконструкції дала плавку мартенівська піч N° 1, у лютому 1933 року директором заводу призначено Д. Варшавського, 10 березня призначено будівництво мартенної печі N° 3, а у травні - завод відвідав нарком важкої промисловості СРСР Серго Орджонікідзе, 22 червня - в селі Микільське-на-Дніпрі відкрито перший заводський піонерський табір. У грудні почався Ізотівський рух на заводі.

4 лютого 1935 року на заводі встановлено перший Всесоюзний рекорд сталеварів Олексія Сорокового. 1 червня - перехід заводу на новий госпрозрахунок - без державних дотацій. У серпні відбулося вручення мартенівському цеху прапора газети "Правда".

5 січня 1936 року відбулася перша заводська стаханівська доба. У липні почалися змагання за підвищення якості продукції за почином листопрокатника А. Пугачова. 31 грудня на заводі було поставлено всесоюзний та світовий рекорд з виплавки сталі сталеваром Яковим Чайковським.

У березні 1937 року став до ладу новий дротовий стан потужністю 90 тисяч тонн катанки на рік. У вересні 1939 року директором заводу призначено А. Н. Мінаєва^[2].

До початку 1941 року на заводі випускалися 30 видів продукції, в тому числі мартенівська сталь, катанка, дрібносортний прокат, біла жерсть, освинцьовані листи, різні металічні продукти та товари народного споживання^[1].

1941-1944

Евакуація заводу у 1941 році

10 серпня 1941 року почалася евакуація заводського обладнання та спеціалістів на Урал. Під керівництвом директора Мінаєва було створено евакуаційний штаб. Наказом директора з начальників цехів призначені керівники ешелонів^[3]. 18 серпня здійснена остання плавка в мартенівському цеху, якою керував начальник зміни, сталевар Яків Чайковський. Мартени залили козлами^[3].

19 серпня вийшов перший ешелон, який очолював начальник залізничного цеху П. С. Волков. 24 серпня відправився останній ешелон. Увечері Амур покинула група провідних спеціалістів підприємства: директор А. Н. Мінаєв, головний інженер В. М. Магідсон, головний механік А. Ф. Чернявський, заступник начальника відділу постачання С. Г. Дорошев, начальник ППО заводу І. Н. Свірідов, голова завкому профспілки Д. І. Пєсковий. Ця група відходила пішки з частинами Червоної Армії. В районі Павлограда вона була атакована ворожими літаками. Загинуло кілька людей, в тому числі начальник сутуночного стану І. Н. Свірідов, працівник відділу постачання І. І. Кац^[3].

Період німецької окупації

Значна частина заводського обладнання та спеціалістів осіла на півночі Уралу в містах Сєров та Кушва. Тут протягом рекордно коротких термінів було збудовано цехи та встановлено обладнання. Люди працювали в декілька змін без сну, недоїдали, працювали в умовах холодної уральської зими. Нерідко, відпрацювавши зміну в 12-14 годин, йшли туди де не вистачало людей. Жінки працювали вальцювальницями і прокатницями. Місцеве населення допомагало їжею та житлом^[3].

Після повернення радянської влади

У листопаді 1943 року розпочато реконструкцію підприємства, у березні 1944 пущено листопрокатний стан N° 6.

1946-1991

У травні 1946 року у виробництво введено всі прокатні кліті листопрокатного цеху, у серпні директором заводу призначено Г. Павловського^[2], у червні 1948 року завод відвідав нарком чорної металургії І. Тевосян.

У лютому 1949 року завершено реконструкцію заводу після руйнувань війни, мартенне виробництво не стали відновлювати^[1], у 1950 завод у півтора рази перевищив довоєнний рівень виробництва. У 1952 році велику групу передовиків за самовіддану працю було нагороджено орденами і медалями.

У 1955 році п'яту п'ятирічку 892 комінтернівці виконали достроково, за 4 роки. Виробництво прокату збільшено у 2,9 разів, предметів народного споживання - у 2,3 рази, комбайнового та освинцьованого листа - на 31,7 %, продуктивність праці піднялась на 70 %.

У шостій п'ятирічці (1956 – 1960) широко розгорнулись роботи з модернізації обладнання та застосування нової техніки. Одночасно відбувалось житлове та соціально-культурне будівництво. У 1959 до заводу було приєднано завод "Спартак".

У вересні 1971 року директором заводу призначено Я. Заспенка. 29 грудня 1972 року у клубі заводу відкрито заводський музей "Революційної, бойової та трудової слави". На честь 50-річчя СРСР колектив заводу нагороджений Ювілейною Грамотою ЦК КПУ, Президії Верховної Ради УРСР та Української республіканської Ради профспілок.

У 1974 році всі 4 квартали комінтернівці завоювали першість в соціалістичному змаганні серед металургійних підприємств України. У січні 1975 відбувся пуск нового освинцьованого комплексу. У травні 1976 в ознаменування двохсотріччя Дніпропетровська завод нагороджено Почесною Грамотою Президії Верховної Ради УРСР.

У лютому 1977 року за високі виробничі досягнення завод занесено до Книги трудової слави Дніпропетровщини. У 1978 на заводі задіяна комплексна система управління якістю продукції. У 1980 році протягом декількох кварталів колектив заводу утримував Перехідний Червоний Прапор Ради Міністрів УРСР та Укрпрофу. У травні бригада сортопрокатного цеху А. Безуглого занесена до Республіканської Книги трудової звитяги.

У червні 1983 року введено в експлуатацію першу чергу цеху гарячої штамповки лопат, а 27 березня 1985 року відбулося відкриття заводського санаторію-профілакторію "Лазурний". У травні було відкрито заводський меморіал на честь комінтернівців. 19 грудня 1987 року на загальнозаводській конференції трудових колективів директором заводу обрано В. Гончара.

Після відновлення незалежності України (з 1991)

У листопаді 1992 року виведено з експлуатації дротовий стан, що пропрацював майже сто років, а у грудні відбувся пуск нового трубоелектрозварювального цеху, 15 грудня виготовлено перший зразок труби.

У травні 1994 року завод перетворений на відкрите акціонерне товариство, у 1995 припинив функціонування сортопрокатний цех^[2].

У лютому 1996 проведено перевірку водогазоносних труб на одержання міжнародного сертифікату, котру здійснила німецька фірма "ТЮФ - Норд" (Технічне товариство нагляду "Норд", м. Гамбург)^[4]. Водогазоносні труби одержали міжнародний сертифікат якості^[4], 21 листопада - розпочато пільгову підписку на акції ВАТ "Комінмет".

Навесні 1997 року на виставці у Парижі продукція заводу отримала міжнародний приз за якість, 1 липня цех гарячого штампування лопат переобладнано в трубоелектрозварювального цех N° 2, а виробництво лопат виведено на ділянку гарячої штамповки лопат.

17 березня 2000 року на загальних зборах акціонерів головою правління і директором заводу обрано А. Вулиха, у тому ж році вперше в історії заводу 30 тисяч тонн труб експортовано до Німеччини. Відновив роботу цех свинцювагня металу гарячим способом.

У 2002 році об'єм експорту труб склав 87 %, у 2003 введено в експлуатацію стан 10 - 76 у ТЕСЦ - 2, залучено систему гібоволочіння штрипсу на станах N° 1 та N° 2 у ТЕСЦ^[2].

У липні 2007 року було запущено цех з переробки відходів цинку (завод у заводі), що видавав щодоби 12 тонн чистого цинку в чушках. Річна норма випуску труб 250 тонн. Медпункт заводу обладнано кабінетом профогляду, сучасним стоматологічним обладнанням, хірургічним. Хворих приймали лікарі Дніпропетровської медичної академії. Працівникам підприємства підвищено зарплатню на 10 %^[5].