Діонісій V Константинопольський

Патріарх Діонісій V (грец. Πατριάρχης Διονύσιος Ε΄; 1820, Адріанополь, Османська імперія — 13 серпня 1891, Константинополь) — Патріарх Константинопольський з 23 січня 1887 року до своєї кончини.

Діонісій V Константинопольський
грец. Διονύσιος Ε΄
Народився	22 березня 1820(1820-03-22)  Едірне, Османська імперія
Помер	25 серпня 1891(1891-08-25) (71 рік)  Стамбул, Османська імперія
Поховання	Храм Живоносного Джерела[d]
Країна	Греція
Діяльність	православний священник
Знання мов	новогрецька
Членство	Грецьке філологічне товариство Константинополяd
Посада	Константинопольський патріархат
Конфесія	православ'я
Медіафайли у Вікісховищі

До обрання патріархом у російських правлячих колах мав репутацію крайнього туркофіла та русофоба^[1]; його патріаршество було відзначено нейтральним ставленням до Росії та кульмінацією протистояння між Церквою та Портою у питанні про права та привілеї (прономії) Патріархії, яке завершилося перемогою останньої у даному питанні.

Біографія та діяльність

Навчався у місцевій школі; з 1839 року викладав у Саранда Екклесіас, потім у Дідімотиці.

У 1851 році висвячений на диякона, складався протосинкеллом. У 1856 році хіротонізований у пресвітера; в 1858 році — в єпископа, призначений на Крит, в 1868 році — в Дідімотіку.

Після зречення Патріарха Григорія VI, з червня по вересень 1871 року, був місцеблюстителем патріаршого престолу.

З 1 травня 1873 року — митрополит Адріанопольський.

В Адріанополі активно виступав проти болгарських екзархістів, співпрацюючи з оттоманською владою. У ході російсько-турецької війни зайняв активну антиросійську позицію. 6 лютого 1878 року зазнав нападу з боку натовпу болгар, а також місцевих греків (згідно з судовим розглядом^[2]); був врятований загоном козаків під командуванням Костянтина Павловича Вільчиковського.

14 листопада 1880 року переведений на Нікейську кафедру; керував нею з Константинополя, проживаючи в його передмісті Макрохорії у своєму приватному будинку^[3]. 22 січня 1886 року переведений назад до Адріанополя.

Після відставки 14 листопада 1886 року, через хворобу, Патріарха Іоакима IV, 23 січня 1887 року був обраний його наступником. Вибори проходили у вкрай напруженій обстановці: значна частина греків Константинополя вимагала повернення на престол Іоакима III (під час висування кандидатів отримав рівну з Діонісієм число голосів), якого підтримував російський уряд; уряд Трикупіса Грецького королівства підтримував Діонісія^[4]. У своїй депеші від 29 грудня 1886 (10 січня 1887 року) посол у Константинополі Олександр Нелідов прямо називав Діонісія «ворогом Росії»^[5]; у своїх розмовах з «впливовими особами» Нелідов застерігав від обрання Діонісія, «відомого своєю ненавистю до Росії та слов'ян»^[5].

За своїм обранням виявляв помірні підходи у зносинах з Росією. Його патріаршество було ознаменовано відновленням гострого протистояння Патріархії та Порти у питанні про традиційні права та привілеї першої за оттоманським законодавством (конфлікт розпочався на початку 1880-х у патріарство Йоакима III і стосувався насамперед судових повноважень Патріарха і митрополитів^[6]. Його найближчим помічником став Родоський митрополит Герман (згодом Патріарх Герман V; у 1888 році переведений на Іраклійську кафедру), який виступав з найбільш непримиренних позицій щодо прономій. 23 липня 1890 року приніс зречення; 28 вересня Патріарх і Синод пішли на безпрецедентний крок — оголошення інтердикту під приводом відставки Патріарха та митрополитів: було заборонено вчинення будь-яких богослужінь, за винятком екстрених вимог; інтердикт призвів до того, що Порта розпорядилася відкрити грецькі храми силою і погрожувала ряду митрополитів^[7]. Капітуляція Порти в різдвяний Святвечір (24 грудня) того ж року (5 січня 1891 р.)^[8] викликала масове тріумфування грецького населення в Константинополі; Діонісій тріумфально повернувся до столиці зі свого заміського будинку під вигуки народу — Ζήτω^[9]. Менш вдалою були його спроби не допустити видачу бератів Охридському та Ускюбському (у Скоп'є) митрополитам з болгар (див. греко-болгарська схизма). У 1888 році утримався від привітання з 25-річним ювілеєм короля Греції Георгія I і не взяв участі сам, ні через свого представника, в урочистому богослужінні в одній із церков Галати, чим викликав шквал критики в Греції^[10].

Був останнім Константинопольським Патріархом, який суворо дотримувався протокольного етикету, що склався у Фанарі в оттоманську епоху.

Помер 13 серпня 1891 року внаслідок інсульту, що вразив його вранці 4 серпня^[11]. Був похований у монастирі «Живоносне джерело» у Валуклі; йому успадкував Неофіт VIII.