Завгородній Сергій Олексійович

У Вікіпедії є статті про інших людей з таким прізвищем: див. Завгородній.

Сергі́й Олексі́йович Завгоро́дній (2 квітня 1908, Миронівка − 19 серпня 1994, Дніпропетровськ) — український радянський письменник; член Спілки радянських письменників України з 1948 року. Протягом 1949—1960 та 1963—1968 років обіймав посаду відповідального секретаря Дніпропетровської обласної спілки письменників України.

Завгородній Сергій Олексійович
Народився	20 березня (2 квітня) 1908  Семенівка, Семенівська волость, Верхньодніпровський повіт, Катеринославська губернія, Російська імперія
Помер	19 серпня 1994(1994-08-19) (86 років)  Дніпропетровськ, Україна
Країна	Російська імперія  УНР  СРСР  Україна
Діяльність	письменник
Членство	Спілка радянських письменників України
Партія	ВКП(б)
Батько	Завгородній Олексій Варфоломійович
Діти	Завгородній Олександр Сергійович і Завгородній Геннадій Сергійович
Нагороди

Життєпис

Народився 20 березня [2 квітня] 1908(19080402) року у селі Миронівці (нині у складі села Семенівки Кам'янського району Дніпропетровської області, Україна) у сім'ї селянина-середняка. У 1927 році працював у райкомі комсомолу, з 1928 року — електромотористом на Дніпродзержинському металургійному заводі. Був секретарем комсомольської ячейки в селі Аулах^[1].

Навчався на робітфаці в Кам'янську. Учився згодом у Київському зоотехнічному інституті, на філологічному факультеті Київського інституту народної освіти.

Журналістикою почав займатися з 1933 року. В часі чисток змушений тікати з Києва, із одним рукописом «Антона Негнибіди» дістався до Ірпеня, де й прожив певний час — повість позитивно оцінив Юрій Яновський.

Протягом 1941—1945 років — у Червоній армії. Брав участь у боях Другої світової війни; воював під Запоріжжям, на Кавказі; співробітник фронтових газет «Вперед», «За разгром врага», «Фронтовик». Нагороджений ювілейним орденом Вітчизняної війни II ступеня (6 квітня 1985)^[2], бойовими медалями: «За бойові заслуги» (6 листопада 1942), «За оборону Кавказу», «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 рр.»^[3].

Після демобілізації працював в Криничанському райкомі партії, потім почав займатися письменництвом. В 1959 році на 4-му з'їзді письменників України виступав проти номенклатурників, які використовували у спілкуванні «суржик».

1968 року його «пішли» з посади голови обласної спілки письменників під час кампанії проти роману Олеся Гончара «Собор». Радянська влада постійно за ним стежила за його прямоту — син згадував, що він міг у 1980-х сказати, що був у злочинній партії (понад 50 років), що одним словом «колгосп» можна лякати людей.

Сім'я

З дружиною, Євгенією Меркуріївною, (до шлюбу Петришина) виховали двох синів — Олександра — поета та перекладача з естонської і Геннадія — прозаїка і журналіста та доньку Світлану. Батько Сергія Завгороднього, Олексій Завгородній — радянський партійний діяч, член ВУЦВК.

Творчість

Низку творів присятив війні — повісті

• «Краса дівоча», 1968, (виходила друком 10 разів);
• «Мати наша, мати», 1973;
• «Так давно і так недавно…», 1982.

У збірці нарисів

• «Джерела молодості», 1949,
• повістей «У грозову ніч», 1968,
• «Б'ють джерела» піднімаються питання екології, збереження степових річок, непрості людські взаємини,
• «Ломівка» — про захист садиби Олеся Гончара під час забудови стандартного житлового масиву; разом з Валентином Чемерисом та іншими письменниками змогли відстояти.

Вийшли друком повісті та оповідання —

• «Повість», 1957,
• «Любов»,
• «Антон Негнибіда», (перевидавали іще 6 разів),
• «Степові притчі»,
• «До кого сміється степ»,
• «Дві долі жіночі», 1961,
• «Пора красування», 1987,
• «Чи заграє цитра (оповідання-спогад)», 2005.