Законність

Зако́нність — багатоаспектне (принцип, метод, режим) соціально-правове явище, що характеризує організацію і функціонування суспільства і держави на правових засадах. Це фундаментальна категорія всієї юридичної науки і практики, головними критеріями якої служать рівень і стан оцінки правового життя суспільства взагалі та його громадян. ^[1]

Законність
Властивий	діяльність
Частково збігається з	constitutionalityd
Протилежне	правопорушення

Законність означає ідею, принцип, метод державного керівництва, режим, систему реального вираження права в законах держави, в самій законотворчості, у підзаконній правотворчості, у практиці правореалізації та правозастосування. ^[2]

Ознаки законності

• зовнішня (формальна) — обов'язок виконувати розпорядження законів і підзаконних правових актів державними органами, посадовими особами, громадянами і різними об'єднаннями.
• внутрішня (сутнісна) — наявність науково обґрунтованих і відповідних праву законів; якість законів.

Аспекти законності

Аналіз законності в широкому сенсі дозволяє розрізнити в її змісті такі самостійні аспекти:

• ідея законності - необхідність дотримання законності,для фактичного досягненні загальності права, реалізації прав і свобод.
• метод державного керівництва суспільством - держава здійснює свої функції шляхом прийняття нормативних актів,забезпечення їхньої реалізації. Проте вона не тільки закріплює правові норми,але й забезпечує їх здійснення і захист прав різними засобами(правовими,організаційними,політичними).^[3]
• принцип діяльності держави – вимога, згідно з якою держава, всі її органи, організації та установи самі пов'язані правовими нормами, діють в їх рамках і в ім'я їх реалізації. Законність, розглянута з такого боку, служить принципом не будь-якої, а виключно демократичної держави.
• режим законності – сутність законності як режиму суспільно-політичного життя в демократичній правовій державі розкривають відправні засади, комплексна система поглядів і ідей,незаперечні засадничі вимоги, які лежать в основі формування норм права і ставляться до поведінки учасників правових відносини.^[4]

Принципи законності

Основними принципами законності є:

1. верховенство закону по відношенню до всіх нормативно-правових актів. Цей принцип передбачає виключність закону, тобто підпорядкованість закону всіх юридичних актів у відповідності з їх субординацією. Конституція країни має найвищу юридичну силу. Всі закони повинні відповідати Конституції, підзаконні нормативно-правові акти – законам, причому підзаконні акти приймаються та діють тільки в тому випадку, коли які-небудь суспільні відносини не врегульовані законом. Правозастосовні акти повинні бути підзаконними, тобто відповідати законам і підзаконним нормативно-правовим актам;
2. загальність законності означає, що в суспільстві діяльність всіх державних органів, громадських організацій, комерційних об`єднань, посадових осіб, громадян регламентована нормами права. Не може бути виключення ні для фізичних, ні для юридичних осіб, на яких би дія норм права не розповсюджувалася;
3. неприпустимість протиставлення законності та доцільності. Неможливо заперечувати норми права, не виконувати їх, керуючись інтересами життєвої доцільності. останні враховуються в законі. Правові закони самі володіють вищою суспільною доцільністю. Доцільність норми права означає необхідність вибору суворо в межах норми права найбільш оптимальних варіантів здійснення правотворчої та правореалізаційної діяльності. Наприклад, при визначенні кримінального покарання суддя, керуючись нормою права, призначає те покарання, яке найбільш доцільне в даному випадку, з урахуванням тяжкості злочину, особи злочинця і т. і.;
4. невідворотність відповідальності за правопорушення означає своєчасне розкриття будь-якого протиправного діяння. Правоохоронні органи повинні попереджати правопорушення та протидіяти їм. У цьому відбивається реальність законності – досягнення фактичного виконання норм права у всіх видах діяльності та невідворотності відповідальності за будь-яке їх порушення;
5. обумовленість законності режимом демократії, який передбачає суворе дотримання двох типів правового регулювання:

• загальна заборона – розповсюджується на владні державні органи та посадові особи (дозволено тільки те, що прямо передбачено законом);
• загальний дозвіл – розповсюджується на громадян та їх об`єднання (дозволено все, що не заборонено законом).

Вимоги законності

Законність –це своєрідна необхідність, яка виявляється в сукупності конкретних об'єктивних вимог,які надаються всім суб'єктам, учасникам суспільного життя, врегульована правом. Одна частина таких вимог звернена до громадян,організаціям, інша – до законодавчої, виконавчої, судової державної влади.^[1]

При всій різноманітності підходів до поняття законності, прийнято розглядати її як систему певних вимог, що, на думку деяких авторів, складають її субстанціональні елементи:^[5]

• Загальність законності - дотримуватись і виконувати всіма органами держави, громадськими організаціями, посадовими особами та самими громадянами. Ніхто не має право порушувати закони, нехтувати ними чи ставити себе вище закону.
• Єдність законності - передбачає єдину спрямованість у правовому регулюванні однорідних суспільних відносин, що випливає з загальних для всіх регіонів країни інтересів і потреб; єдність у розумінні, застосуванні і виконанні законів і підзаконних нормативних актів на всій території країни всіма суб’єктами права. Отже, закони і видані різними уповноваженими на те органами держави нормативні акти повинні тлумачитися і застосовуватися однаково відповідно до їхньої букви і духу на всій території країни і для всіх суб’єктів суспільних відносин. Неприпустимо той чи інший закон тлумачити залежно від особистих інтересів конкретного суб’єкта, місцевих умов і впливів.
• Верховенство Конституції та закону – підпорядкованість Конституції, загальновизним принципам і нормам міжнародного права, закону, всім нормативним актам і всім актам правореалізації.^[6]
• Рівність всіх громадян у правовому захисті та у виконанні ними правових приписів - громадяни зобов’язані виконувати покладені на них обов’язки і держава повинна створити всі необхідні умови для реалізації їх законних прав та інтересів.
• Дотримання (виконання) положень правових актів усіма суб'єктами права. В цій вимозі диктується необхідність реалізації державно-владних приписів (зобов'язань і заборон), їх обов'язковість для усіх суб'єктів права.
• Належне та ефективне застосування права. Законність потребує ефективної правозастосовної діяльності, що передбачає недопущення бюрократизму, тяганини, байдужості до інтересів людей, своєчасну реакцію на будь-які заяви громадян щодо обмеження їх прав і свобод, прийняття ефективних правозастосовних актів,
• Наявність соціальних і юридичних механізмів,що забезпечують реалізацію права.
• Якісне застосування права.
• Неприпустимість свавілля в діяльності державних органів, органів місцевого самоврядування, посадових осіб. Державні органи, органи місцевого самоврядування, посадові особи, які приймають владні рішення, повинні керуватися не особистими чи вузько груповими інтересами, а конкретними правовими принципами і враховувати при цьому інтереси всього суспільства, держави, правові приписи і вимоги моралі. 
• Невідворотність юридичної відповідальності - особи, які вчинили правопорушення, рівні перед законом і судом, неминуче підлягають юридичній відповідальності незалежно від їхньої статі, національності, походження, майнового стану, займаної посади та ін. ^[7]

Легітимність і легальність влади

На підставі вчення М. Вебера про легітимні типи панування можна дати таке визначення легітимності влади.

Положення, при якому люди вважають себе належними підкорятися, а влада вважає, що має право наказувати, називається легітимністю влади.

Іншими словами, легітимність влади - це

• визнання влади населенням ;
• прийняття влади як правомірної і справедливої ;
• наявність у влади авторитету в очах населення.

Термін «легітимність» іноді перекладають з французької як «законність» влади. Це невірно. Для визначення законності влади у французькій мові існує інший термін - «легальність» влади.

Легальність влади означає, що

• влада має законне походження ;
• влада здійснюється за допомогою закону (а не шляхом сваволі, насильства тощо) ;
• влада сама підкоряється закону .

Звідси видно, що легітимність і легальність влади - це близькі, але не тотожні поняття.

Легітимність - це етична, оціночна характеристика влади (існуюча влада є доброю чи поганою, справедливою або несправедливою, чесною або нечесною і т.п.).

Легальність же - це юридична і тому етично нейтральна характеристика влади.

Різниця двох зазначених характеристик влади виражається також у тому, що легальна влада може на певному етапі стати нелегітимною в очах населення. У цьому зв'язку в західній політології розроблений такий показник, як поріг легітимності влади. Він визначається за результатами соціологічних опитувань і становить 30% населення. Це означає, що якщо за результатами соціологічних опитувань більше 30% населення висловлює довіру існуючій владі, вона вважається легітимною; якщо ж за результатами соціологічних опитувань довіру існуючій владі висловлює менше 30% населення, вона вважається нелегітимною. Оскільки громадська думка в країнах західної демократії розглядається як один з політичних інститутів суспільства, то політик з рейтингом менше 30%, як правило, йде у відставку. Претенденти на посаду президента США напередодні виборів мають рейтинг, що значно перевищує 50% (близько 60-70%) і постійно стежать за тим, щоб протягом їх президентства він залишався досить високим, тобто не опускався нижче позначки в 50%.

Для розуміння відмінності вказаних характеристик влади видається важливим введення ще одного поняття - підпорядкування владі.

Підпорядкування владі - це юридичний акт, він означає, що особа не порушує закон. А ось підкоряється, визнає або не визнає існуючу владу - це вже етична, оціночна характеристика влади. Іншими словами, не всяке підпорядкування владі означає визнання цієї влади, або - люди підкоряються не тільки легітимній владі.

Коли влада стає нелегітимною в очах населення, зростає ймовірність протидії цій владі. Однією з поширених в демократичній практиці форм опору владі, вираження їй своєї недовіри є акції громадянської непокори як засіб ненасильницької боротьби. Про ефективність цього засобу свідчить, наприклад, набуття в 1950 році Індією незалежності в результаті масових кампаній непокори колоніальним британським властям^[8].