військове формування, на яке відповідно до Конституції України покладаються завдання з оборони України З Вікіпедії, вільної енциклопедії
Збро́йні Си́ли Украї́ни (ЗСУ) — військове формування, на яке відповідно до Конституції України покладені завдання з оборони України, захист її суверенітету, територіальної цілісності та недоторканності.[8] Структурно поділене на 3 види та 8 окремих родів військ/сил.
Збройні Сили України забезпечують стримування збройної агресії проти України та відсіч їй, охорону повітряного простору держави та підводного простору у межах територіального моря України, а також беруть участь у заходах, спрямованих на боротьбу з тероризмом.[8]
З'єднання, військові частини та підрозділи Збройних Сил України є складовими Сил оборони України та відповідно до закону можуть залучати до здійснення заходів правового режиму воєнного й надзвичайного стану, боротьби з тероризмом і піратством, посилення охорони державного кордону, суверенних прав України в її виключній (морській) економічній зоні й континентального шельфу України та їхнього правового оформлення, протидії незаконним перевезенням зброї, наркотичних засобів і психотропних речовин, ліквідації надзвичайних ситуацій природного й техногенного характеру, надання військової допомоги іншим державам, а також брати участь у міжнародному військовому співробітництві, міжнародних антитерористичних, антипіратських та інших міжнародних операціях з підтримання миру і безпеки на підставі міжнародних договорів України та в порядку і на умовах, визначених законодавством України.[8]
Лондонський Міжнародний інститут стратегічних досліджень у своєму виданні The Military Balance 2024 року зазначав, що Збройні Сили України налічували до 800 000 військовослужбовців, з яких 350 000 у Сухопутних військах, 20 000 у ВМС, 37 000 у Повітряних силах, 40 000 у Десантно-штурмових військах, невідома кількість у Силах спеціальних операцій та до 350 000 у Силах територіальної оборони. Сухопутні війська мають на озброєнні 858 танків, 1184 бойових машин піхоти, 622 бронетранспортери і 547 розвідувальних бронемашин, 1818 одиниць артилерії, 90 тактичних ракетних комплексів, 35 ударних і 23 багатоцільових гелікоптерів. Військово-морські сили мають на озброєнні 1 фрегат і 10 військових суден меншого класу. Українська авіація налічувала 71 винищувач, 14 бомбардувальників, 31 штурмовик, 29 транспортних літаків. Зенітні війська мали 250 комплексів С-300, 3 батареї MIM-104 Patriot, 1 батарею FSAF SAMP/T, 72 комплекси ЗРК «Бук», і деяку кількість С-125.[5]
Формування національних збройних сил в сучасному розумінні припадає на початок ХХ століття й збігається з формуванням сучасної української нації. В офіційній історіографії цей період позначається як «Українська революція» або «Перші визвольні змагання». Цей процес припав на кінець Першої світової війни та подальший розпад великих європейських імперій, які були сформовані протягом попередніх століть. Провісником цього процесу було формування національних військових формувань в складі Цісарської та Королівської армії Австро-Угорщини, а саме легіону Українських січових стрільців, основою для формування якого слугували українські парамілітарні організації Галичини: спортивно-пожежно-руханкове товариство «Січ», тіловиховне товариство «Сокіл» та національна скаутська організація «Пласт».
Після потрясінь Першої світової війни та на межі розпаду імперій українці здійснили чергову спробу відновлення державності. У рамках зростаючого розвалу в рядах Російської імператорської армії, розпочався процес формування національних частин. Після більшовицького перевороту цей процес одразу ж вилився у гібридну війну з Радянською та Білою Росією. Вже у ході неоголошеної війни було сформовано Армію Української Народної Республіки, проте її формування було перерване німецькою адміністрацією й продовжене в обмеженому вигляді після встановлення Гетьманату. За часів Української Держави Павла Скоропадського розбудову національних збройних сил було продовжено. Збройні сили Української Держави розбудовувалися з більш системним підходом аніж попередні спроби, хоча під час цього процесу використовувалися попередні напрацювання, проте також було допущено багато помилок. Врешті це вилилося в Антигетьманське повстання й переорієнтацію від Центральних держав, які програвали Першу світову війну на спробу порозуміння з Антантою, яка, в свою чергу, була схильна до підтримки Білогвардійського руху й «єдиної та неподільної» Російської імперії, як свого початкового союзника.
Одночасно з цими подіями, після падіння Російської імперії 1917 року, на українських землях утворилися численні військові угруповання, в тому числі загони Вільного козацтва, Українська Повстанська Армія батька Махна, більшовицьке Червоне козацтво. Останнє стало основою збройних сил маріонеткових УСРР, а після поразки Української Народної Республіки були включені до складу Червоної армії. Після розвалу Австро-угорської імперії у 1918 році на захист Західноукраїнської Народної Республіки постала Українська Галицька Армія, основу якої склали підрозділи Українських Січових Стрільців колишньої австро-угорської армії.
У роки другої світової війни українці знов намагалися відродити незалежність і організували збройні загони і з'єднання, зокрема УПА, але всі вони були знищені радянською владою протягом декількох років після закінчення війни, а українці знов вимушені були служити у складі Радянської армії.
Після проголошення 24 серпня 1991 року незалежності України, вона успадкувала від СРСР одне з найпотужніших угруповань військ у Європі, оснащене ядерною зброєю та відносно сучасними зразками озброєння та військової техніки.
24 серпня 1991 року Верховна Рада України ухвалила рішення про взяття під свою юрисдикцію усіх розташованих на українських теренах військових формувань Збройних сил колишнього СРСР, та про створення одного з ключових відомств — Міністерства оборони України. Отже, під юрисдикцію України перейшли: 14 мотострілецьких, 4 танкові, 3 артилерійські дивізії та 8 артилерійських бригад (9 293 танки і 11 346 бойових машин),[9] 4 бригади спецпризначення, 9 бригад ППО, 7 полків бойових вертольотів, три повітряні армії (близько 1 500 бойових літаків) і окрема армія ППО. Стратегічні ядерні сили, дислоковані на території України, мали 176 міжконтинентальних балістичних ракет, що несли сумарно 1 272 ядерні боєголовки, а також близько 2 500 одиниць тактичної ядерної зброї. На час проголошення Україною незалежності чисельність військ в Україні нараховувала близько 980 тисяч осіб.[10]
У стислі терміни Верховною Радою України був прийнятий пакет законодавчих актів стосовно воєнної сфери: Концепція оборони і будівництва Збройних Сил України, постанова № 1658-XII від 11 жовтня 1991 року «Про Раду оборони України», Закони України «Про оборону України»,[11] «Про Збройні Сили України»,[8] Воєнна доктрина України тощо.
В основу процесу створення власного війська були закладені політичні рішення керівництва України стосовно без'ядерного і позаблокового статусу держави. При цьому враховувалися також обмеження, пов'язані з ратифікацією договору «Про звичайні збройні сили в Європі» та виконанням Ташкентської угоди 1992 року, якою встановлювалися не тільки максимальні рівні озброєння для кожної держави колишнього СРСР, а й для так званого «флангового району». В Україні до нього входили Миколаївська, Херсонська, Запорізька області та Автономна Республіка Крим.
На 1991—1996 роки припадає реалізація ядерного роззброєння України. Воно є однією із найзначніших історичних подій, оскільки вперше в історії людства держава добровільно відмовилася від володіння ядерною зброєю. На 1 червня 1996 року на території України не залишилося жодного ядерного боєзаряду або боєприпасу.
Збройні Сили України у 1990-х і 2000-х роках залучалися до виконання миротворчих місій у складі міжнародних контингентів під егідою ООН.
Український миротворчий контингент в Іраку був одним з найбільших з країн поза Альянсом, нараховуючи у 2003—2005 роках 1700 військовослужбовців,[12][13] а до 2008 року загальна чисельність українських миротворців, що залучалися до місії, перевищила 5000 чоловік.[14]
Станом на середину 2000-х арсенали України містили 760 000 тонн боєприпасів, з яких у 480 000 тонн збіг строк придатності. В рамках угод з ЄС та НАТО Україна реалізувала декілька програм з утилізації та знищення озброєння. Зокрема, в 2003 році у Донецьку було знищено 400 000 протипіхотних мін, а в червні 2006 року було підписано угоду про знищення 1000 одиниць ПЗРК, 1,5 млн одиниць стрілецької зброї та 133 000 тонн боєприпасів впродовж 10 років.[15]
На 2013 рік чисельність української військової техніки суттєво скоротилася порівняно із 1993 роком. Так, кількість танків усіх типів скоротилася із 5700 до 1110 одиниць.[16]
 | Цей розділ потребує доповнення. (березень 2015) |
Після перемоги в Києві Євромайдану в лютому 2014 року, Росія розпочала військову агресію проти української держави. Першим її етапом стала інтервенція до Криму в кінці лютого 2014 року з одночасним початком масштабних російських військових навчань на українському кордоні. Військово-політичне керівництво держави практично було обезголовлено — колишній президент Віктор Янукович, міністр оборони Павло Лебедєв та ще низка ключових осіб, включно з очільником МВС, втекли до Росії. В умовах паралічу керівних органів та неготовності Збройних сил України виставити достатню кількість військ, РНБО на нараді 28 лютого 2014 року ухвалила рішення не вводити воєнний стан.[17] Збройні Сили України за своїм призначенням щодо захисту територіальної цілісності та суверенітету держави не були застосовані.[18] 1 березня командувачем Військово-морських сил України було призначено Дениса Березовського, а вже наступного дня він перейшов на російський бік. 18 березня Крим було анексовано Росією. До кінця березня 2014 року Україна втратила 85 % кораблів флоту[19] та близько 50 % українських військових з Криму, що склали присягу окупанту.[20] У двох інцидентах під час анексії російськими військами було вбито двох військовослужбовців Збройних сил: Сергія Кокуріна та Станіслава Карачевського.
Одночасно з подіями в Криму, Росія координувала проросійські виступи на материковій Україні — «російську весну», та розгорнула диверсійну діяльність. З метою не допустити подальшого просування Росії, наявні підрозділи Збройних Сил України почали розгортання поблизу Криму та на східних кордонах України — у Чернігівській, Сумській, Харківській, Луганській та Донецькій областях. 12 квітня російські диверсійні групи на чолі з офіцерами спецслужб Росії захопили ряд міст на Донеччині, що стало початком війни на сході України. Українська влада у відповідь оголосила про початок антитерористичної операції без введення воєнного стану із залученням Збройних Сил України.
В 2014 році вперше на посаду міністра оборони були призначені колишні офіцери правоохоронних органів — Валерій Гелетей (з 3 липня по 14 жовтня 2014) та Степан Полторак (з 14 жовтня по 29 серпня 2019).
Чинні на початок військової операції війська станом на осінь 2014 року зазнали серйозних втрат у техніці і у особовому складі. Президент Петро Порошенко зазначив, що частини, які брали участь у боях, втратили до 65 % техніки.[21]
Період від 2015 характеризується створенням якісно нового війська — чисельність збільшено до 250 тисяч, збільшено бюджетне фінансування, переглянуто грошове забезпечення особового складу. У серпні 2015 року Олегу Мікацу, командувачу 169-го центру «Десна», а до того — 93-ї механізованої бригади, було присвоєне військове звання генерал-майора — він став першим українським генералом, який ніколи не служив в радянській армії.[22] На початку 90-х під час відвідування військового містечка у Гончарівському, Левко Лук'яненко, автор «Акту проголошення незалежності України», дещо збентежив офіцерів зауваженням, мовляв, не варто тягнути в нове українське військо стару нумерацію, назви і символіку з Радянської Армії. Проте на той час така ідея не знайшла сприйняття серед армійців.[23]
18 листопада 2015 року указом президента із повної назви військових частин, установ та органів ЗСУ були вилучені почесні найменування і державні нагороди часів СРСР.[24][25]
6 вересня 2016 року президент Петро Порошенко виключив слово «гвардійське» у всіх відмінках з почесних найменувань військових підрозділів Збройних Сил України.[26][27][28]
У Збройних силах розпочався процес пошуку почесних назв, що спираються на питомо українську військову історичну традицію. У 2016—2018 роках декілька бригад дістали почесні назви, зокрема 24-та бригада була названа на честь короля Данила, 72-га бригада дістала назву Чорних запорожців, а 93-тя бригада — Холодний яр. Станом на 2018 рік ще понад 10 військових частин були на різних стадіях розробки нової традиції.[29]
До кінця 2018 року планується створення основних елементів автоматизованої системи управління військами. Певні елементи єдиної автоматизованої системи станом на лютий 2018 року вже застосовують, зокрема і в зоні бойових дій на Донбасі. У Центрі дослідження армії констатують: рівень автоматизації управління в ЗСУ не перевищує 30 %. Якнайшвидше запровадження єдиної автоматизованої системи управління військами здатне на 40 % «покращити реагування на військові атаки» і зменшити втрати особового складу.[30]
25 квітня 2018 року Начальник Генерального штабу — Головнокомандувач ЗС України Віктор Муженко підписав наказ від 25.04.2018 № 166, яким затвердив Програму заходів щодо відновлення та впровадження національних бойових традицій у Збройних Силах України.[31]
28 червня 2018 року Начальник Генерального штабу — Головнокомандувач ЗС України Віктор Муженко підписав наказ від 28.06.2018 № 240, який чітко регламентує виконання командирами (начальниками) всіх рівнів Закону України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону їхньої символіки».[32]
![](#/media/Файл:Final_rehearsal_of_the_parade._Joint_photo_with_participants_of_the_"Army_Parade"_on_the_occasion_of_the_Independence_Day_of_Ukraine.jpg)
У липні 2018 року одночасно у різних областях та гарнізонах триває реалізація найбільш масштабного проєкту будівництва гуртожитків для військовослужбовців-контрактників за всю історію ЗСУ, якій сам по собі є лише частиною проєкту забезпечення військових штатно-посадовим житлом. Гуртожиток для рядового складу блокового типу, розрахований на 125 осіб, по п'ять у кімнаті. У кожному блоці свій санвузол, душова, а на поверсі — кухня та пральня. Також передбачене автономне опалення.[33]
У жовтні 2018 року групою архітекторів в інтересах Збройних Сил України розроблено проєкт нових будинків зі смарт-квартирами для сержантського складу ЗС. Після реалізації проєкту, сержантський склад Збройних Сил України буде забезпечений житлом, причому кожен сержант матиме власну міні квартиру. Одні з перших будинків за даним проєктом планують побудувати у селищі Клугино-Башкирівка під Чугуєвом.[34]
У 2019 році планують побудувати 34 таких будинки для різних військових частин, які планується ввести в експлуатацію у 2020 році.[35]
Після Парламентських виборів в Україні 2019 року
.png){kind=small}
.svg){kind=link}
.svg){kind=link}
.svg){kind=link}
