Звуконаслідування

Звуконаслі́дування — звуковідтворення, або ономатопея (грец. onomatopoieia — творення назв) — звук, імітація реальних явищ: намагання шляхом спеціального підбору та концентрації звуків мови — алітерацій чи асонансів — відтворити звуки, що існують у реальному навколишньому житті. Отже, звуконаслідування є зображальним прийомом на противагу виражальному — звукописові.

Визначення

Умовне відтворення звуків природи, криків тварин тощо: ку-ку, гав-гав, му-у-у, тік-так, няв, ж-ж-ж, а також створення слів, звукові оболонки яких тією чи іншою мірою нагадують позначувані предмети:^[1] гавкати, цвірінькати, кувікати, кукурікати, нявчати.

Де коза туп, туп,
Там жито сім куп

— Колядка

Дзюрить, дзичить, дзюрчить, дзюрчить вода,
Мелодії грає на кам’яній флейті.

— Б.-І. Антонич

В літературі:

Немов хто косою — черк!
А вдруге світліше — дзінь!

— Володимир Свідзинський

«Кру-Кру!» — у пітьмі тугу журавлі несли мені так боляче, так сумно.

— І.Гнатюк

Вигук

Осн. стаття Вигук

До вигуків близькими є звуконаслідувальні слова — умовні відтворення голосів, шумів і т. ін. Напр.: кукуріку, гав-гав, бух, ляп.^[2]

Див. також

• Ономатопея