Кальцивіроз

Кальцивіроз (англ. Feline calicivirus (FCV)) — це поширене вірусне захворювання котів, спричинене вірусом родини Caliciviridae(інші мови), який вражає дихальні шляхи та може викликати виразки на слизових оболонках рота, носа та очей, а також підвищення температури, млявість та виділення з очей. FCV можна виділити приблизно у 50% котів з інфекціями верхніх дихальних шляхів.

Кальцивіроз
Електронна мікрофотографія віріонів кальцивірозу котів
Класифікація вірусів
Вид:	Котячий везивірус
Вікісховище: Feline calicivirus

Вірусна структура

Різні штами вірусу FCV можуть суттєво відрізнятися за вірулентністю — тобто за ступенем своєї здатності викликати хворобу. Вірулентність визначається рівнем летальності та/або здатністю вірусу проникати в тканини організму-хазяїна.

Оскільки FCV є РНК-вірусом(інші мови), його геном відзначається високою еластичністю, що робить вірус надзвичайно адаптивним до впливу навколишнього середовища. У результаті не лише ускладнюється створення ефективних вакцин, але й зростає ймовірність появи більш агресивних, вірулентних штамів.^[1]

У кішок із персистентною (тривалою) інфекцією було показано, що ген основного структурного білка вірусного капсида (зовнішньої білкової оболонки зрілого вірусу) еволюціонує шляхом рушійного добору, опосередкованого імунною системою, що дозволяє вірусу уникати розпізнавання імунною системою.^[2]

Було встановлено, що певна форма котячого кальцивірусу (FCV) здатна викликати особливо тяжке системне захворювання у котів, подібне до геморагічної хвороби кроликів(інші мови), яку також спричиняє кальцивірус. Цей варіант отримав назву вірулентний системний котячий кальцивірус (VS-FCV) або FCV-асоційоване вірулентне системне захворювання (VSD).

Патогенез

Патогенез захворювання пов’язаний із прямим ураженням вірусом клітин епітелію та ендотелію, а також із вторинною імунною відповіддю організму-хазяїна. Дослідження свідчать, що штами VS-FCV виникали незалежно один від одного після їхнього первинного опису, що вказує на поліфілетичне походження цих вірусів і спростовує гіпотезу про єдине джерело інфекції.^[3] Більшість спалахів VS-FCV було зафіксовано у Сполучених Штатах; вперше вірус описано у 1998 році в Північній Каліфорнії.^[4]

Поширеність FCV варіюється залежно від умов утримання тварин. У домашніх котів вірус виявляють приблизно у 10% випадків (як у тварин із проявами інфекції, так і у безсимптомних носіїв). У притулках або розплідниках рівень інфікування сягає 25–40%.

Реплікація FCV відбувається переважно в тканинах ротової порожнини та дихальних шляхів. Вірус виділяється зі слиною, фекаліями, сечею та респіраторними секретами. Шляхи передачі включають повітряно-крапельний, пероральний та контактний (через предмети догляду або довкілля). Інфіковані кішки, як правило, виділяють вірус протягом приблизно двох тижнів після зараження.^[5] Після цього можливі два сценарії: тварина або повністю припиняє виділення вірусу, або переходить у латентний стан, періодично чи постійно залишаючись джерелом інфекції.^[6]

Коінфекція(інші мови) (супутнє інфікування) з вірусом котячого герпесу (FHV) або вірусом котячого імунодефіциту (FIV) зазвичай призводить до більш тяжкого перебігу хвороби та підвищеної смертності.

Клінічні ознаки

Клінічні ознаки у котів, інфікованих вірусом котячого кальцивірусу (FCV), можуть проявлятися гостро, хронічно або залишатися відсутніми. Латентні чи субклінічні форми інфекції часто переходять у клінічну стадію під впливом стресових факторів, наприклад, під час зміни середовища або усиновлення тварини.

Гостра форма FCV характеризується лихоманкою, кон’юнктивітом, ринореєю, чханням та утворенням виразок у ротовій порожнині (стоматитом). У разі вторинного бактеріального інфікування може розвинутися пневмонія. Окрім стоматиту, у деяких тварин спостерігається поліартрит. Обидва ці захворювання, ймовірно, мають імуноопосередкований характер, зумовлений відкладенням імунних комплексів. Стоматит і поліартрит можуть виникати навіть за відсутності типових симптомів інфекцій верхніх дихальних шляхів, проте часто супроводжуються лихоманкою та втратою апетиту.

У хронічних випадках можливий розвиток гломерулонефриту, що також пов’язаний із відкладенням імунних комплексів у тканинах нирок. Значна варіабельність клінічних проявів FCV пояснюється різною вірулентністю окремих штамів вірусу.

Вірулентний системний котячий кальцивірус (VS-FCV) здатний спричиняти швидкі спалахи захворювання зі смертністю до 67%. Початкові клінічні ознаки зазвичай проявляються протягом 1–5 днів після зараження і включають виділення з очей і носа, виразки у ротовій порожнині, анорексію та млявість.^[7] На пізніших стадіях спостерігаються лихоманка, набряки кінцівок і обличчя, жовтяниця та синдром поліорганної недостатності.

Діагностика FCV є складною без проведення спеціалізованих лабораторних досліджень, оскільки клінічні ознаки часто схожі з проявами інших респіраторних інфекцій котів, зокрема вірусного ринотрахеїту (FHV-1). Наявність стоматиту може бути непрямою ознакою інфекції FCV. Для підтвердження діагнозу застосовують такі методи: вірусологічний посів, полімеразну ланцюгову реакцію (ПЛР) та імуногістохімічне фарбування.

Лікування та профілактика

Специфічного лікування котячого кальцивірусу (FCV) не існує. Терапія має переважно симптоматичний та підтримувальний характер. Антибіотики застосовуються для боротьби з вторинними бактеріальними інфекціями, а імуномодулятори (зокрема стимулятори активності Т-лімфоцитів) — для підтримання загальної імунної відповіді організму.

У разі зневоднення або анорексії тваринам проводять регідратаційну терапію та загальний догляд. Для лікування поліартриту можуть використовуватись кортикостероїди або азатіоприн. Стоматит зазвичай має хронічний і рецидивуючий перебіг, що ускладнює лікування. Для його контролю застосовують антибіотики, кортикостероїди та, у тяжких випадках, повне або часткове видалення зубів. Кішки, які отримують кортикостероїдну терапію, потребують ретельного спостереження, оскільки препарати цього класу можуть сприяти загостренню інфекцій верхніх дихальних шляхів.

Материнський імунітет забезпечує кошенятам захист від FCV протягом 3–9 тижнів життя. Після цього періоду вони стають сприйнятливими до інфекції. Перенесена раніше інфекція не гарантує довічного імунітету, оскільки можливе зараження антигенно відмінними штамами, наприклад вірулентним системним FCV (VS-FCV). Водночас у дорослих котів, особливо після трирічного віку, перебіг інфекції зазвичай легкий або безсимптомний.

Вакцинація проти FCV не завжди повністю запобігає зараженню, проте значно зменшує тяжкість перебігу хвороби. Використовуються два основні типи вакцин:

• інактивовані (неживі) — код ATCvet: QI06AA07 (ВООЗ);
• атенуйовані (живі, ослаблені) — входять до складу комбінованих вакцин проти респіраторних інфекцій котів.

Обидва типи вакцин забезпечують ефективний захист протягом щонайменше трьох років.^[8] Водночас атенуйовані вакцини іноді можуть викликати легку форму інфекції верхніх дихальних шляхів, тоді як інактивовані цього не роблять, але можуть спричиняти місцеву запальну реакцію або підвищувати ризик розвитку післявакцинальної саркоми.

Єдиною ліцензованою вакциною, спеціально розробленою для профілактики вірулентного системного FCV (VS-FCV), є CaliciVax, виробництва Fort Dodge Animal Health (підрозділ Wyeth). Препарат також містить штам класичного FCV. Однак через генетичну мінливість вірусу немає впевненості, що вакцина, ефективна проти одного вірулентного штаму, забезпечить захист від усіх варіантів VS-FCV.^[9]

Карантин залишається найефективнішим методом контролю поширення котячого кальцивірусу (FCV) у притулках, розплідниках та котячих готелях. Однак через високу контагіозність вірусу та здатність латентно інфікованих котів постійно або періодично виділяти збудник, повного епізоотичного контролю досягти складно.

Показовим є спалах вірулентного системного FCV, який стався у Товаристві захисту тварин у штаті Міссурі (США) у 2007 році. Для стримування інфекції було проведено повну евтаназію всього поголів’я котів (приблизно 200 тварин).^[10]

Вірус FCV характеризується стійкістю в довкіллі: він може виживати від кількох днів до кількох тижнів у сухих умовах і ще довше — у прохолодному, вологому середовищі. Вважається, що четвертинні амонієві сполуки не забезпечують повного знищення вірусу. Ефективнішим дезінфектантом є побутовий відбілювач, розведений у співвідношенні 1:32 та використаний із мийним засобом і достатнім часом контакту — така комбінація довела здатність інактивувати FCV.

Останніми роками зростає інтерес до рослинних екстрактів як потенційних джерел сполук із противірусною активністю. У 2016 році були незалежно опубліковані два дослідження, у яких проводився скринінг бібліотек природних хімічних речовин проти FCV.

Перше дослідження^[11] показало, що теафлавін і його похідні (компоненти чорного чаю) значно пригнічують проникнення FCV у клітини, тоді як кемпферол не виявив помітної активності. Натомість у другому дослідженні^[12] повідомлялося про протилежні результати: кемпферол мав виражену анти-FCV активність, тоді як теафлавін виявився малоефективним.

Ці розбіжності, ймовірно, пов’язані з відмінностями експериментальних умов, зокрема типом клітинних культур та концентрацією реагентів. Подальші дослідження необхідні для уточнення молекулярних механізмів дії зазначених сполук і підтвердження їх потенціалу як антивірусних агентів проти FCV.

Використання в дослідженнях

Через генетичну та структурну подібність котячого кальцивірусу (FCV) до норовірусу — поширеного збудника гастроентериту у людей — FCV часто використовується як модельний (сурогатний) вірус у лабораторних дослідженнях.

Зокрема, на основі FCV проведено низку експериментів, спрямованих на вивчення:

• виживання вірусу у різних типах харчових продуктів;^[13]
• ефективності гігієнічних заходів, зокрема миття рук, для видалення вірусних частинок;^[14]
• дії озонового газу як засобу інактивації вірусу в замкнених приміщеннях — таких як готельні номери, каюти круїзних лайнерів та заклади охорони здоров’я.^[15]

Крім того, FCV активно використовується у фундаментальних дослідженнях родини Caliciviridae, оскільки є одним із небагатьох представників цієї групи, що ефективно розмножується in vitro, тобто в умовах клітинних культур.^[16]