Топ питань
Часова шкала
Чат
Перспективи
Колодяжне (Житомирський район)
село в Україні, у Миропільській територіальній громаді Житомирського району Житомирської області З Вікіпедії, вільної енциклопедії
Remove ads
Коло́дяжне — село в Україні, у Миропільській територіальній громаді Житомирського району Житомирської області. Населення становить 637 осіб (2001).
Remove ads
Історія
Узагальнити
Перспектива
Перші люди на території сучасного Колодяжного з'явилися 15 тис. років тому, що засвідчує виявлення слідів пізньопалеолітичної стоянки[1]. В 1920-х рр. співробітнику Волинського науково-дослідного музею у Житомирі Івану Левицькому передали з Колодяжного зуби коня й уламки кісток мамута, на яких він простежував рисоване зображення тварин[2]. Зокрема на уламку бивня мамута було зображено голову північного оленя[3].
Палеонтологічні знахідки на території Колодяжного зробили під час археологічних розкопок Левицький у 1924—1925 рр. і Сергій Гамченко у 1926 р.[4] В урочищі Провалля у 1936 р. було знайдено рештки черепа носорога.
Заселення території сучасного Колодяжного продовжувалось у період енеоліту. Тут виявлені поселення пізнього етапу трипільської культури та поховання культури кулястих амфор[5]. Ольга Манігда під час проведення археологічної розвідки в околицях Колодяжного у червні 2011 р. виявила три пізньотрипільські археологічні пам'ятки вздовж Тюхтерівки[6].
Літописне місто Колодяжин у XII—XIII століттях
На території села знаходиться давньоруське городище XII—ХІІІ ст.[7] Його ідентифікують як літописне місто Колодяжин, назва якого походила від слова «колодязь»[8]. За припущенням Романа Юри, місто могло належати князю Роману Мстиславичу, який володів і сусіднім Кам'янцем[9].
Археологічне вивчення давньоруського городища в Колодяжному було проведене Волинською експедицією Інституту археології АН УРСР під керівництвом Володимира Гончарова впродовж п'яти літніх сезонів 1948—1950 і 1952—1953 рр.[10]
Улітку 1948 р. на південно-західній околиці Колодяжного (правий берег Случі) також було виявлено давньоруське городище XI—ХІІ ст., яке слугувало сховищем без постійного населення[11]. На північно-західній околиці Колодяжного (лівий берег Случі) зафіксовано ще одне давньоруське городище XII—ХІІІ ст.[12] Крім того, біля Колодяжного (правий берег Случі) було близько 60 курганів. Не виключено, що це могли бути залишки давньоруського могильника. Однак станом на середину XX ст. вони були вже повністю зорані і так ніким і не досліджувались[13]. На початку 1241 р. Колодяжин був знищений військами Батия:
А коли Батий узяв город Київ і почув він про Данила, що той в Уграх є, то рушив сам до Володимира. І прийшов він до города Колодяжна, і поставив дванадцять пороків. Та не міг він розбити стіни і став перемовляти людей. Вони тоді, послухавши злої ради його, здалися і самі перебиті були[14].
Археологічні розкопки підтвердили, що Колодяжин був повністю спалений, а його мешканці вбиті[15].
Монастир у XVI—XVIII ст.
У XVI ст. на місці давньоруського городища було засновано православний чоловічий монастир, переведений у 1702 р. в уніатство[16]. Відомі постаті його ігуменів з XVII ст. — о. Діонісій Мосціцький, о. Сильвестр Блонський, о. Йоїл Холодовський, з XVIII ст. — о. Климентій Вишневський, о. Рафаїл Медем, о. Даниїл Хмелевич, о. Філарет Кієзимовський, о. Костянтин Целєвич[17]. Усі вони були ченцями Чину Св. Василія Великого[18].
8 жовтня 1671 року земельні фундуші цьому монастирю підтвердив князь Олександр Януш Заславський-Острозький, а 24 листопада 1696 року — його сестра Теофіла Людвіка Заславська.
З липня 1775 р. він був підпорядкований монастирю в Любарі. На 1778 рік монастирськими підданими були такі селяни: Іванко Дмитрук, Яків Пастух, Трохим Шмид, вдова Рибачиха, вдова Волинчиха, Федько Швець, Прокоп Варениця, Роман Случовий, Пилип Музика, Кондрат Мельник. У 1780 р. монахам у Колодяжному було наказано перевезти до Любара дзвін із місцевої церкви. Вони повідомили про це церковному братству, яке забрало дзвін собі. Врешті його таки було вивезено до Любара, а монахів покарано[19]. На 1790 рік у Колодяжному було 22 парафіян-уніатів. На 1795 рік тут було всього двоє монахів[20]. Остаточно монастир ліквідували, згідно з указом Правлячого Сенату від 17 травня 1804 року. На 1819 рік в Колодяжному діяла уніатська каплиця[21]. Ще в 1925 р. були помітні залишки колишнього монастиря:
Від цього часу залишилися рови, вали, льохи проти шкільної садиби[22].
Колодяжне згадується в «Описі кордонів Київського воєводства» від 1566 року як «село Шаулине», тобто в той час належало давньому зем'янському роду Шаулів. У 1587 р. відбувся наїзд князя Януша Острозького на Колодяжне, під час якого місцеві господарства понесли значні втрати врожаю. Згідно з обрахунками, 9 господарів втратили від 90 до 200 кіп хліба, ще 9 — від 200 до 400, 4 — від 400 до 700, 1 — понад 1 000[23].
Станом на 27 січня 1724 р. в Колодяжному нараховувалось 6 житлових будівель, а на 29 березня того ж року — вже 8[24].
Згідно з Кольбушівською транзакцією[pl] 1753 р., село перейшло у власність князя Теодора Ієронима Казимира Любомирського, богуславського старости[25]. Станом на 1754 р. Колодяжне знаходилось у посесії Стефана Місюни[26]. Останній був полоцьким стольником, полковником Острозької ординації[27]. Станом на 1775 р. в Колодяжному нараховувався 61 дим[28].
Згідно із переписами єврейського населення за 2-гу половину XVIII ст., у Колодяжному проживали 4 (1765 р.), 3 (1775 р.), 4 (1778 р.)[29], 6 (1784 р.), 4 (1787 і 1789 рр.), 7 (1791 р.) євреїв[30]. Вони тримали у селі корчму[31]. Станом на 1888 р. в Колодяжному проживали вже 40 євреїв[32].
У 1777 році Колодяжне в Адама Понінського купив за 5 тисяч польських злотих Павел Каєтан Трушковський.
На 1795 рік у Колодяжному нараховувалося 59 сімей: 10 шляхетських (23 чоловіків і 10 жінок), 49 селянських (150 чоловіків і 141 жінка). Більшість селянських сімей займалися хліборобством — 23, ткацтвом — 5, столярною справою — 3, шевською — 2, кравецькою справою та ковальством — по одній, решта — «чорною роботою»[20]. Зокрема жили такі монастирські селяни з сім'ями — Федько Зуб, Ілько Волинець, Грицько Голинський, Микита Карасевич, Филип Рибачук, Іван Сімашко, Павел Захарчук, Лаврін Поліщук, Филип Карасевич, вдова Зіновія, Левко Поліщук, селяни Каєтана Трушковського — Іван Савонюк, Степан Войцюк, Іван Усач, вдова Марія, Іван Поліщук, Парасковія вдова, Мартин Архипчук, Трохим Поліщук, Степан Архипчук.
На початку XIX ст. однією частиною Колодяжного володіли брати Петро та Станіслав Каєтановичі Трушковські і їх вітчим Антоній Янович Собецький, полковник колишніх польських військ, іншою частиною — Владислав Янович Домбровський, хорунжий колишніх польських військ. За ревізькою казкою від 1816 року, у частині Колодяжного, що перебувала у власності Домбровського, зафіксовані дворові Іван Стефанович Степаненко та Іван Максимович Гайбей, а також поміщицькі селяни Мартин Семенович Архипчук, Роман Прохорович Балицький, Яків Михайлович Голинський, Михайло Олексійович Єнцов, Семен Стефанович Загородній, Семен Севастіянович Кучминюк, Олексій Леонтійович Левчук, Василь Антонович Мимончук, Федір Антонович Мимончук, Іван Корнійович Поліщук, Стефан Стефанович Стецюк[33]. В середині XIX ст. Колодяжне перебувало у власності поміщиці Трусковської[34].
Гурток ентузіастів під керівництвом Миколи Філіповича у 1925 році занотував про ті часи: «Яскравих революційних виступів селян с. Колодежно за часів кріпацтва вияснити не вдалось. Спогади селян про життя кріпацтва відноситься лише до 1830 року — до часу польського повстання. Про цей період селянин Ковальчук Юліян 78 років згадує і то лише зі слів свого батька, який прожив 90 років і помер 35 років тому назад. Він згадує про окремі індивідуальні виступи селян, що намагалися використати скасований російською владою один день панщини, який пани намагалися все-таки вдержати за собою. Виступи ці виявились в формі нанесення збитків панові, в бігах, в пожежах і т. інше. Коли панам вдавалось зловити таких непокірливих селян, вони карали селян різками. Тих, хто терпіли кару або ще й жартували при покаранні, називали героями — стоїками. Так, був пійманий Олексюк Моісій, то на присуд 25 різок він стоїчно заявив: „На 25 різок я і штанів не хочу скидати“. На запитання: „Скільки ж ти хочеш?“ — відповідав: „Копу або дві“. Йому давали те, що він хотів, але він все ж продовжував уперто не слухатись, чим заставляв махнути на нього рукою»[35].
Колодяжного торкнулися події Січневого повстання 1863—1864 рр. Польський повстанський загін під командуванням Едмунда Ружицького після бою з російським військом, що відбувся 4—5 травня 1863 р. під Мирополем відступив по дорозі до Колодяжного. Тут він форсував Случ і направився в сторону Полонного[36].
У 1865 р. в приміщенні, збудованому за кошти Міністерства державного майна, почала діяти церковно-приходська школа. У 1888 р. в ній навчалось 46 дітей[32]. Станом на 1913 р. вчителем працював Іван Ярошенко[37].
Церква у XIX — на початку XX ст.
Церква Св. Архистратига Михайла збудована у 1700 році[38]. Станом на 1812 рік священником у ній був 40-річний Іоан Андрійович Левицький[39]. З 1850 року — Лаврентій Якович Левицький. Він народився у містечку Кульчини Старокостянтинівського повіту, закінчив курси богословських наук у Волинській духовній семінарії, помер 2 квітня 1868 року[40]. У 1866 році побудована нова церква. 15 січня 1867 року її було освячено[41]. Згодом: Митрофан Павлович Левицький (помер 23 травня 1869 р.), Феодосій Іванович Дунаєвський. З 1886 р. священиком був Микола Павлович, дяком — Фаддей Йосифович Божкевич (з 1848 р.)[32]. Божкевич помер 14 грудня 1906 року у віці 78 років[42]. Станом на 1 січня 1912 р. вдова священика Єлизавета Павлович проживала в селі і отримувала пенсійне забезпечення в розмірі 30 рублів на рік[43].
В 1902 році побудовано новий будинок для священика, у 1910 році на церковні кошти при ньому побудовано також хлів. З 1907 і щонайменше станом на 1913 рік священиком був Олександр Павлович Алєксєєв[37]. Він народився 27 листопада 1877 року, у 1898 році закінчив Волинську духовну семінарію і тоді ж отримав призначення на посаду вчителя до села Колки Луцького повіту, у 1899 році став священиком Свято-Георгіївської церкви в Дубно, у 1904 році переведений до села Тайкури Острозького повіту, а після переведення до Колодяжного став також законоучителем у місцевому однокласному міністерському училищі[44]. Він проживав у селі з дружиною Ольгою Антонівною та дітьми Зинаїдою, Євгенією, Тетяною і Михайлом. Дяком був Олександр Дмитрович Штунь, який проживав у селі з дружиною Анастасією Авксентіївною та синами Олексієм і Феофаном[45]. Від 1909 року церковним старостою був Іван Рябчук[46].
Метричні книги за 1773—1915 рр. зберігаються в Державному архіві Житомирської області[47]. Метрична книга за 1813 р. знаходиться на зберіганні в Центральному державному історичному архіві у Києві[48].
Дослідження історичної спадщини у XIX—XX століттях
Старожитності в околицях Колодяжного почали цікавити дослідників із другої половини XIX століття. Юзеф Ігнацій Крашевський у своєму описі Волинської губернії за 1863 рік відзначав наявність біля села кількох могил[49].
У 1876 році Ольга Косач повідомляла Володимира Антоновича про виявлення в Колодяжному «підземної кам'яної будівлі з дверима, залитими свинцем». Її чоловік Петро Косач уточняв через деякий час, що будівлю було цілковито зруйновано, доки він зміг її побачити: «Коли оголились стіни цієї будівлі, жид із 4 селянами розбив її, господарювали в склепі дві доби. Потім жид дав знати волості. Приїхав становий і з цілим селом селян розкидав більшу частину будівлі, що відкрилась при обвалі. Чи продовжується вона під горою — не знаю, не можна визначити. По зруйнованому не можна сказати, що це була за будівля, але можна припускати, що або склеп, або погреби. Кажуть, при становому знайшли дві людські кістки»[50].
За даними самого Антоновича, на горі Горбовець (Горбовиця), що на південній околиці Колодяжного (правий берег Случі), були «руїни замку та кам'яні погреби». Також біля села зафіксовано 2 кургани[51].
У 1925 році обстеження села здійснив гурток ентузіастів під керівництвом Миколи Філіповича. Біля села є багато пам'ятників старовини різних історичних діб в вигляді могил, курганів, городищ, льохів тощо. Згідно цих пам'ятників можна сказати, що місця праворуч Случі, де тепер знаходиться с. Колодежно, з давніх-давен з'являються придатними для оселення[52].В 1920-х роках археологічні розкопки в околицях Колодяжного проводили відомі археологи Сергій Гамченко, Іван Левицький, Михайло Макаревич. Левицький був автором кількох статей щодо результатів цих досліджень, а також неопублікованого рукопису «До вивчення археологічних першоджерел в околицях с. Колодяжного на Житомирщині» (1925 рік), що зберігається в науковому архіві Інституту археології НАН України[53].
Станом на 1885 рік у Колодяжному нараховувалося 66 дворів та 524 мешканці[54], на 1906—128 дворів та 848 мешканців[55]. У 1911 році чисельність населення зросла вже до 1 123 людей[56]. Станом на 1917 рік в селі нараховувалося 208 дворів[57].
За даними на 1913 рік у селі діяла винна лавка № 182, цегельний завод у власності Менаше, Волька і Сіми Альперіних, а також водяний млин у власності Й. І. Доморадзького із річним об'ємом помолу у 6 300 пудів, який перебував в оренді Ш.-А. Гонтмахера[37].
Найбільшим землевласником у цей час був колезький асесор Аркадій Степанович Луцкевич, який посідав 107 десятин[58]. Він проживав у селі з дружиною Вірою Семенівною та доньками Катериною, Вірою і Таїсією[59]. Ще 78 десятин посідала Марія Гаврилівна Корейша[60]. Найімовірніше, вона була вдовою колишнього землевласника Олександра Івановича Корейші, який станом на 1891—1892 роки в чині колезького радника працював членом управи Радивилівської митниці[61]. Він помер 8 вересня 1903 року від сухот, вже будучи у чині статського радника[62]. Його могила досі збереглася на сільському кладовищі.
Станом на 1923 р. Колодяжне відносилось до Миропільської волості Миропільського району Житомирської округи Волинської губернії. В селі нараховувалось 259 дворів та 1151 мешканець. Колодяженській сільраді підпорядковувалось також сусіднє село Паволочка[63]. Станом на 1 січня 1925 р. в Колодяжному проживало 1132 особи, у тому числі 1120 українців, 8 поляків, 2 євреїв, 1 росіянин і 1 чех[64]. У 1925 р. Миропільський район ліквідовано і включено до складу Романівського (з 1927 р. — Дзержинського)[65].
На початковому етапі нацистської окупації свою діяльність у Миропільському районі намагались проводити члени ОУН(б). В Колодяжному було створено дві оунівські групи, до яких увійшло 6 осіб. Першу із них очолював Григорій Олексюк, другу — Михайло Буревий. Восени 1941 р. в селі також функціонував осередок молодіжної організації «Січ», створеної з ініціативи ОУН[66]. Місцевий поліцейський Ларіон Ковалюк з Колодяжного свідчив після війни, що був заарештований нацистами за підозрою в приналежності до ОУН[67].
У 1943 р. за зв'язки з радянськими партизанами були розстріляні Кирило Васильович Зінчук (1910 р. н.) та Петро Рябчук[68]. При спробі арешту 3 червня 1943 р. вбитий Михайло Сидорович Балицький (1922 р. н.)[69].
Певний час у селі переховувались євреї, яким вдалося вижити після масового вбивства в Мирополі у вересні 1941 р.[70].В грудні 1941 р. місцевими поліцейськими було арештовано 8 єврейських жінок з дитиною, які переховувались у Колодяжному. Їх відвели у Миропіль і там розстріляли[71][72].Її свідчення були зачитані на судовому процесі проти колишніх місцевих поліцейських, який відбувся в Романові у 1987 р.[73].
Станом на травень 2019 р. у Колодяжному проживав останній ветеран-учасник бойових дій Андрій Федорович Усач (1925 р. н.), нагороджений орденами Вітчизняної війни II ст. та Червоної зірки, а також медалями «За відвагу», «За взяття Кенігсбергу», «За перемогу над Німеччиною»[74].
У 1979 р. створено Колодяженську сільську раду[65].
У ході виконання Закону про декомунізацію 2015 р. в Колодяжному здійснено перейменування вулиць — вул. Кірова стала Польовою, вул. Леніна — Центральною, вул. Щорса — Монастирською, провул. Кірова — Луговим[75].
28 липня 2016 року включене до складу новоутвореної Миропільської територіальної громади Романівського району Житомирської області[76]. Від 19 липня 2020 року, разом з громадою, в складі новоствореного Житомирського району Житомирської області[77].
Remove ads
Відомі люди
- Балицький Віталій Григорович (1933 р. н.) — політолог, доктор історичних наук, професор, перший проректор Вінницького інституту регіональної економіки та управління[78].
- Баліцький Кирило Васильович (1990—2023) — стрілець-санітар 1-го відділення 2-го взводу 2-ої роти 1-го механізованого батальйону 31-ої окремої механізованої бригади[79].
- Дацюк Микола Петрович (1988—2023) — стрілець-помічник гранатотеника 31-ої окремої механізованої бригади[80].
- Савчук Олег Олександрович (1988—2024) — учасник російсько-української війни[81].
- Поліщук Олег Анатолійович (1986—2025) — учасник російсько-української війни[82].
Remove ads
Примітки
Посилання
Wikiwand - on
Seamless Wikipedia browsing. On steroids.
Remove ads