Кольорова революція

«Кольоро́ва револю́ція» (інколи Оксами́това револю́ція^[1]) — поняття, що застосовується для позначення так званих «ненасильницьких революцій», а також деяких широко відомих масових ненасильницьких акцій протесту. Внаслідок кольорових революцій відбулася зміна політичних режимів у низці постсоціалістичних країн (на території колишнього СРСР і Східної Європи) та країн арабського світу. «Кольорова революція» не має загальноприйнятого і чіткого визначення, проте, випадки революцій які відбулись, проходили із використанням кольору, взятого із брендового стилю опонуючої політичної сили, з виготовленням чисельних елементів кольорової атрибутики — друкованої продукції, наметів, сувенірної продукції, стрічок для носіння на одягу, окремих елементів одягу конкретного кольору. В Україні відбулась одна «помаранчева» кольорова революція у 2004 році, коли через масові фальсифікації виборів у 2004 на користь Януковича піднялись ненасильницькі протести, які не будучи направлені проти конкретно діючої влади, закінчились перевиборами із обранням президента Ющенка.

Київ, Хрещатик, зима 2004 року. Багато людей вийшли на протести із використанням кольорової символіки у вигляді помаранчевої стрічки та іншої атрибутики.

Етимологія, введення поняття в обіг

Фіксується не пізніше кінця листопада 2004, буквально на самому початку першого Майдану. Від «кольорова» + «революція», абстраговане переосмислення назви «Помаранчева революція»

Кольорові революції

• 1989 — Оксамитова революція (Чехословаччина) та аналогічні їй «оксамитові революції» в інших країнах Східної Європи.
• 2000 — Бульдозерна революція (Югославія (Сербія).
• 2003 — Революція троянд (Грузія).
• 2004 — Помаранчева революція (Україна).
• 2005 — Тюльпанова революція (Киргизстан).
• 2005 — Спроба кольорової революції під час протестів в Узбекистані.
• 2005 — Кедрова революція (Ліван).
• 2020 — Спроба кольорової революції у Білорусі (біла та червона символіка), протести були придушені.

В окремих випадках проти мирних протестантів була застосована зброя, що призвело до масової загибелі людей (Югославія, Україна тощо).

Екс-посол США у Росії М. Макфол в інтерв'ю [Архівовано 3 березня 2021 у Wayback Machine.] американському виданню The New Yorker визнав причетність США до організації революції у Сербії (Югославії). Він розповів журналісту, що в Сербії гроші були передані опозиції, щоб дестабілізувати ситуацію, і це успішно спрацювало, а також згадав повалення прем'єра Моссадика в Ірані в 1953 році та підтримку «контрас» в Нікарагуа.

Чи використовували США таємні операції для підбурювання до зміни режиму? Відповідь — Так. Я не хочу потрапити в біду або потрапити у в'язницю, але чи підтримали США опозицію, щоб домогтися політичних змін? Сербія — це парадигматичний випадок: спрямувати гроші опозиції на дестабілізацію обстановки, і це було успішно". Він також згадав про повалення Моссадика в 1953 році в Ірані та підтримку Нікарагуанських контрас^[2].

Рушійні сили

Ненасильницький характер кольорових революцій унеможливлює їх ресурсне забезпечення через захоплення ресурсної бази. Як наслідок, протестне ядро таких революцій структуроване і включає:

• спонсорів протесту — покровителів маси революціонерів, що забезпечують фінансування, логістику та інформаційну підтримку протесту;
• організаторів протестів — польових командирів, фахівців з піару і пропаганди, які створюють та організовують інформаційне тло та підтримують акції протесту в потрібному, мирному руслі;
• протестантів — населення, що забезпечує масовість мирних протестних акцій на міських площах і вулицях.

Наявність спонсорів протесту створює приводи для критики кольорових революцій стосовно їх «зовнішнього» походження, «експорту». Так, ще в 1997 році внаслядок офіційного оприлюднення^[3] частини архіву ЦРУ стало відомо про організацію США перевороту у Гватемалі (1954 рік), котрий в розсекреченій офіційній американській доповіді було названо «Операцією ЦРУ з повалення уряду Гватемали»^[4].