Королівська прокламація 1763 року

Королівська прокламація 1763 року (англ. The Royal Proclamation of 1763) — документ, виданий королем Великої Британії Георгом III у 7 жовтня 1763 року. Прокламація слідувала за Паризькою мирною угодою, яка підтвердила перехід французьких колоній у Північній Америці до Великої Британії за результатами Семирічної війни. Складова Конституції Канади^[1][2][3][4].

Королівська прокламація 1763 року
Оригінальна назва:	англ. The Royal Proclamation of 1763
Опублікований:	7 жовтня 1763
Підписанти:	Георг III

Передумови

Територіальні зміни за Паризьким миром 1763 року

Бойові дії на північноамериканському театрі Семирічної війни та в рамках франко-індіанської війни завершилися укладенням Паризької мирної угоди 1763 року. За договором, усі французькі володіння на захід від Міссісіпі переходили до Іспанії, а на схід від річки і на південь від Землі Руперта — до Великої Британії. Іспанія та Британія отримали деякі острови у Карибському морі, а Франція залишила за собою Гаїті та Гваделупу^[5][6].

Умови

Прокламація 1763 року стосувалася управління колишніми французькими територіями у Північній Америці, які перейшли до Британії, а також регулювання експансії колоністів. Відповідно до документа було створено адміністративно-територіальні одиниці на кількох територіях: провінція Квебек, колонії Західна Флорида та Східна Флорида^[7], група колоній на островах Карибського моря — Гренада, Тобаго, Сент-Вінсент та Домініка^[8].

Лінія кордону колоній

Королівська прокламація 1763 року визначила межі колоніальної експансії Великої Британії у Північній Америці. Території колишньої колонії Нова Франція на схід від Великих озер та річки Оттава і на південь від Землі Руперта було названо провінцією Квебек. Терени на північ від річки Сент-Джон на узбережжі півострова Лабрадор було передано колонії Ньюфаундленд^[9]. Землі на захід від Квебеку і на захід від лінії, що проходить по горах Аллеганах, проголошено індіанською резервацією, де колоністам було заборонено селитися^[10].

Лінія прокламації не вважалася постійним кордоном між колоністами та індіанцями; її скоріше мали за тимчасовий кордон, який згодом може бути законно розширений^[11][12]. Також цю лінію можна було вільно перетнути^[13]. Терени басейнів річок, що впадали в Атлантичний океан, були місцем розселення колоністів, а тих, що впадали в Міссісіпі, — проживання індіанців. Королівська прокламація частково забороняла купівлю-продаж земель індіанців, що викликало проблеми в минулому. Усі майбутні покупки індіанських земель мали здійснюватися за участі представників Корони і тільки на зібраннях індіанців. Колоністам заборонили селитися на індіанських територіях, а колоніальним чиновникам — надавати землі в розпорядження приватним особам без дозволу короля. Спеціально створені земельні компанії просили надати їм землю, але король Георг III їм відмовив^[14].

Британські колоністи й земельні спекулянти були проти прийняття прокламації, оскільки британський уряд уже призначив їм гранти на землю. Багато власники компаній в Огайо висловили свій протест губернатору Вірджинії, оскільки вони планували частково заселити ці території для розвитку бізнесу^[14]. За лінією прокламації вже було створено чимало поселень^[15], деякі з них евакуювали під час повстання Понтіака 1763—1766 років, а крім того, чимало претензій на землю, які владі ще доведеться вирішити. Джордж Вашингтон та його солдати отримали землі за кордоном. Згодом американські колоністи об'єдналися із британськими спекулянтами, щоб просувати у парламенті рішення про відсунення кордону далі на захід^[3][16].

Вимоги колоністів задовольнили, а лінію кордону скоригували відповідно до договорів із індіанцями. Перші два такі договори були укладені 1768 року; договір у форті Стенвікс регулював кордон із Конфедерацією ірокезів у Огайській землі, а Гард-Лейборський договір — із племенами черокі в Кароліні^[17][18]. 1770 року було укладено Лохаберський договір про кордон між черокі та Вірджинією^[19]. Ці договори зробили доступними для британської колонізації більшу частину сучасних штатів Кентуккі та Західна Вірджинія^[20].

Дії колоністів

Багато колоністів не погоджувалися із західною лінією, встановленою Прокламацією, що спричинило напруженість відносин між ними та корінними народами^[21]. У 1763—1766 роках відбулося повстання Понтіака — війна за участі індіанців, головно з району Великих озер, Іллінойської землі та землі Огайо, які не були задоволені повоєнною політикою британців у районі Великих озер після Семирічної війни. Вони змогли захопити велику кількість фортів на водних артеріях, залучених до регіональної торгівлі та експорту товарів до Британії^[22]. Лінія, запроваджена Прокламацією, зародилася на стадії ідеї ще до повстання Понтіака, але початок цього конфлікту прискорив прийняття лінії як закону^[15].