Коронавірус людини OC43

Коронавірус людини OC43^[1] (HCoV-OC43) — представник роду Betacoronavirus 1, що інфікує людей та велику рогату худобу^[2][3]. Він являє собою оболонковий одноланцюговий вірус, який проникає в клітину-господаря за допомогою зв'язування з рецептором N-ацетил-9-O-ацетилнейрамінової кислоти^[4]. OC43 є одним із сімох коронавірусів, здатних заражати людей. Це один зі збудників звичайної застуди^[5][6] і, можливо, саме він викликав пандемію 1889—1890 років^[7]. Як і інші бетакоронавіруси підроду Embecovirus, він має додатковий коротший пепломер, який називається гемаглютинінестераза^[8][2].

Betacoronavirus 1
Фотографія коронавірусу людини OC43, зроблена через трансмісійний електронний мікроскоп
Класифікація вірусів
(без рангу):	Віруси (Virus)
Реалм:	Riboviria
Царство:	Orthornavirae
Тип:	Pisuviricota
Клас:	Pisoniviricetes
Ряд:	Nidovirales
Родина:	Коронавіруси (Coronaviridae)
Рід:	Бетакоронавіруси (Betacoronavirus)
Вид:	Betacoronavirus 1
Вікісховище: Human coronavirus OC43

Вірусологія

Ідентифіковано чотири генотипи HCoV-OC43, позначені латинськими літерами від A до D. Генотип D, швидше за все, виник у результаті генетичної рекомбінації. За допомогою повного секвенування геному генотипів C і D та бутскан-аналізу у поколінні генотипу D було виявлено сліди події рекомбінації між генотипами B і C. З 29 ідентифікованих варіантів вірусу до більш давнього генотипу A не належить жоден. Аналіз за методом молекулярного годинника з використанням генів шипа та нуклеокапсиду відстежив останнього загального предка всіх генотипів до 1950-х років. Генотип B датується 1990-ми роками, генотип C — кінцем 1990-х і початком 2000-х років, рекомбінантні варіанти генотипу D — не раніше ніж 2004 роком^[5].

Порівняння HCoV-OC43 з найбільш близьким штамом Бетакоронавірусу 1 — коронавірусом великої рогатої худоби BCoV — показало, що вони мали останнього спільного предка в кінці XIX століття. За допомогою кількох методів було встановлено найбільш вірогідний час виникнення — приблизно 1890 рік, через що автори припускають, що саме проникнення першого штаму в людську популяцію могло насправді спричинити пандемію 1889—1890 років, причиною до цього часу вважався грип^[9]. Пандемія коронавірусної хвороби 2019 надала додаткові докази цього зв'язку, оскільки симптоми, що спостерігалися під час пандемії 1889—1890 років, були ближчими до симптомів COVID-19 (інфекція, викликана бетакоронавірусом SARS-CoV-2), ніж до грипу^[10].

У серпні 2021 року Гаральд Брюссов, швейцарський мікробіолог і редактор часопису Microbial Biotechnology, назвав докази того, що саме OC43 спричинив спалах 1889—1890 років, «непрямими і слабкими», які є швидше «припущенням», проте епідемію 1889 року він вважає найкращим історичним джерелом для прогнозів подальшого поширення COVID-19 через «подібність клініко-епідеміологічних характеристик»^[11].

Походження HCoV-OC43 невідоме, але вважається, що він міг виникнути у гризунів, а потім перейти до людини через велику рогату худобу як проміжного носія^[12].

Патогенез

Як і HCoV-229E з роду Alphacoronavirus, HCoV-OC43 є одним із вірусів, які спричиняють застуду. Обидва віруси можуть викликати важкі інфекції нижніх дихальних шляхів, в тому числі пневмонію у немовлят, літніх людей та людей з ослабленим імунітетом (наприклад, тих, хто проходить хімієтерапію або хворіє на ВІЛ/СНІД^[13][14][15].

Можливо, HCoV-OC43 справді був тим патогеном, що спричинив пандемію 1889—1890 років, яка нагадувала пандемію COVID-19. Слід зазначити, що випадки важкого перебігу хвороби були набагато більш поширеними, а смертність — значно вищою в популяціях, які раніше не були заражені^[7].

Епідеміологія

Коронавіруси поширені в усьому світі. Вони викликають 10–15 % випадків звичайної застуди (найчастішим збудником застуди є риновірус, який виявляють у 30–50 % хворих)^[16] Ці інфекції мають сезонний характер: більшість випадків трапляються в помірному кліматі узимку, у теплому — влітку та навесні^{[17][16][18][19]}.