Крамаренко Олександр Антонович

У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем Крамаренко.

Крамаре́нко Олекса́ндр Анто́нович (нар. 26 жовтня 1921, Дніпродзержинськ, УСРР — пом. 11 жовтня 2000, Санкт-Петербург, Росія) — радянський військовик, генерал-майор, начальник військ зв'язку 13-ї загальновійськової армії (1959–1965), начальник Томського вищого військового командного училища зв'язку (1965–1971), начальник військ зв'язку Південної групи військ (1971–1976). Кавалер Ордена Червоного Прапора, Ордена Олександра Невського, двох Орденів Вітчизняної війни I ст., Ордена Вітчизняної війни II ст., трьох Орденів Червоної Зірки та Ордена Угорської Народної Республіки «Червона Зірка» IV ст.

Крамаренко Олександр Антонович
Генерал-майор
Загальна інформація
Народження	26 жовтня 1921(1921-10-26) Дніпродзержинськ, УСРР
Смерть	11 жовтня 2000(2000-10-11) (78 років) Санкт-Петербург, Росія
Поховання	Олександро-Невська лавра
Військова служба
Роки служби	1939-1982
Приналежність	СРСР
Рід військ	Війська зв'язку
Війни / битви	Німецько-радянська війна Радянсько-японська війна
Командування
1971—1976 Начальник військ зв'язку Південної групи військ 1965—1971 Начальник Томського вищого військового командного училища зв'язку 1959—1965 Начальник військ зв'язку 13-ї загальновійськової армії 1956—1959 Командир 93-го окремого Ясського полку зв'язку 1943—1950 Командир батальйону зв'язку 5-го гвардійського танкового корпусу
Нагороди та відзнаки
Медаль «За бойові заслуги» Медаль «За взяття Будапешта» Медаль «За взяття Відня» Медаль «За визволення Праги»

Життєпис

Олександр Крамаренко народився у Дніпродзержинську в родині селян. У 1939 році закінчив Харківське військове училище зв'язку.

Напередодні німецько-радянської війни був призначений начальником зв'язку батальйону 100-го танкового полку 50-ї танкової дивізії, що дислокувалась в районі Харкова. З грудня 1941 року — начальник зв'язку 1-го танкового батальйону 150-ї танкової бригади. У червні 1942 року Крамаренка було підвищено до начальника зв'язку цієї ж бригади, а з вересня того ж року по січень 1943 року він проходив службу на посаді помічника начальника штабу бронетанкових і механізованих військ 40-ї армії. З січня по квітень 1943 року — офіцер зв'язку бронетанкових і механізованих військ Воронезького фронту.

В квітні 1943 року у віці 21 року був призначений командиром окремого батальйону зв'язку 5-го танкового корпусу. В березні 1943 року брав участь у забезпеченні управління з'єднаннями корпусу в боях на харківському напрямку, а влітку того ж року — під час Курської битви та при звільненні лівобережної України. З листопада 1943 року по січень 1944 року корпус брав участь у Київській та Житомирсько-Бердичівській наступальних і Київській оборонній операціях. За участь у боях за звільнення Києва Крамаренка було нагороджено Орденом Червоного Прапора.

В січні 1944 року корпус був включений в склад 6-ї танкової армії, у складі якої вів бойові дії до кінця війни. Батальйон Крамаренка забезпечував зв'язок в Корсунь-Шевченківській, Умансько-Ботошанській та Яссько-Кишинівській операціях. З жовтня 1944 року по квітень 1945 року зв'язківці підтримували безперебійний зв'язок в Дебреценській та Будапештській, а в квітні-травні 1945 року — в Братиславсько-Брновській і Празькій операціях. Бойовий шлях батальйон під командуванням Олександра Крамаренка закінчив у Празі. В червні 1945 року батальйон в складі корпусу було передислоковано на Далекий Схід, де він брав участь в розгромі Квантунської армії Японії. Командувати батальйоном, що входив відтепер до складу Забайкальсько-Амурського військового округу, Крамаренко продовжував аж до 1950 року.

З вересня 1950 року по червень 1955 року навчався у військовій академії зв'язку ім. С. М. Будьонного в Ленінграді. Після закінчення, наказом Головнокомандувача Сухопутних військ СРСР № 0183 від 9 травня 1955 року був призначений командиром 93-го окремого Ясського полку зв'язку 8-ї танкової армії Прикарпатського військового округу. З листопада 1959 року по вересень 1965 року виконував обов'язки начальника військ зв'язку 13-ї загальновійськової армії Прикарпатського військового округу.

Протягом 1963–1964 років знаходився в спеціальному відрядженні на Кубі, як старший спеціаліст зі зв'язку. З вересня 1965 року по грудень 1971 року обіймав посаду начальника Томського вищого військового командного училища зв'язку. З грудня 1971 року по червень 1976 року проходив службу в Південній групі військ на посаді начальника військ зв'язку. Завершував службу в Радянській армії на посаді начальника командного факультету академії зв'язку ім. С. М. Будьонного. Після виходу в запас у листопаді 1982 року працював завідувачем музею академії зв'язку ім. С. М. Будьонного.

Помер 11 жовтня 2000 року в Санкт-Петербурзі. Похований на Нікольському цвинтарі Олександро-Невської лаври^[1].

Нагороди

• Орден Червоного Прапора (3 грудня 1943) — за зразкове виконання бойових задач командування на фронті боротьби з німецькими загарбниками та проявлені при цьому звитягу та мужність^[2]
• Орден Олександра Невського (1 жовтня 1945) — за зразкове виконання бойових задач командування на фронті боротьби з японськими імперіалістами та проявлені при цьому звитягу та мужність^[3]
• Орден Вітчизняної війни I ст. (16 вересня 1944) — за зразкове виконання бойових задач командування на фронті боротьби з німецькими загарбниками та проявлені при цьому звитягу та мужність^[4]
• Орден Вітчизняної війни I ст. (23 травня 1945) — за зразкове виконання бойових задач командування на фронті боротьби з німецькими загарбниками та проявлені при цьому звитягу та мужність^[5]
• Орден Вітчизняної війни II ст.
• Орден Червоної Зірки
• Орден Червоної Зірки
• Орден Червоної Зірки
• Медаль «За відвагу»
• Медаль «За бойові заслуги»
• Медаль «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 рр.»
• Медаль «За перемогу над Японією»
• Медаль «За взяття Будапешта»
• Медаль «За взяття Відня»
• Медаль «За визволення Праги»
• Орден «Червона Зірка» (Угорська Народна Республіка) IV ст.
• Медаль «За перемогу над Японією» (МНР)