Крупницький Борис Дмитрович

Бори́с Дми́трович Крупни́цький (* 24 липня 1894, Медведівка тепер Черкаської області — † 5 травня 1956, Гіммельпфортен, Німеччина) — український науковець, історик, освітній діяч. Професор Українського вільного університету та Богословсько-педагогічної академії в Мюнхені, дійсний член Міжнародної вільної академії наук у Парижі, голова історичної секції Української вільної академії наук.

Борис Дмитрович Крупницький
Ім'я при народженні	Борис Дмитрович Крупницький
Народився	24 липня 1894(1894-07-24) Медведівка, Чигиринський повіт, Київська губернія, Російська імперія
Помер	5 травня 1956(1956-05-05) (61 рік) Гіммельпфортен, Нижня Саксонія, ФРН
Країна	УНР, ФРН Російська імперія
Національність	українець
Діяльність	професор Українського вільного університету та Богословсько-педагогічної академії в Мюнхені, дійсний член міжнародної Вільної академії наук у Парижі, голова історичної секції Української вільної академії наук
Галузь	історія
Відомий завдяки	науковець, історик, освітній діяч, дослідник історії України
Alma mater	КНУ імені Тараса Шевченка
Заклад	Український вільний університет
Конфесія	православний
У шлюбі з	Маргарита Шпрекельзен

Біографія

Борис Крупницький народився в сім'ї сільського псаломщика Дмитра Ульяновича Крупницького та його дружини Ольги Степанівни (Скічкової). Усім шістьом дітям батьки дали вищу освіту. Борис вчився в Черкаській гімназії, а з 1913 р. — на історико-філологічному факультеті Київського університету св. Володимира. Там він слухав лекції відомих науковців, зокрема О. Покровського (давня історія), Ю. Кулаковського (класична історія), М. Бубнова (середньовіччя), Л. Ардашова (новітня історія), А. Лободи та В. Перетца (історія літератури), В. Данилевича та М. Довнар-Запольського (історія Росії включно з історією України). З 1914 р. Борис Крупницький бере активну участь в діяльності історико-етнографічного гуртка, до якого входили професори, приват-доценти, здібні випускники, старшокурсники й лише кілька (включно з ним) найобдарованіших студентів молодших курсів.

Під час Першої світової війни, у липні 1916 року, Бориса Крупницького мобілізували до російської армії. Спершу він служив феєрверкером у 5-му запасному артилерійському дивізіоні в Одесі, з червня 1917 прапорщиком у 1-й Фінляндській стрілецькій артилерійській бригаді в Галичині. Був поранений на фронті шрапнеллю у праве передпліччя. Після демобілізації в 1918 р. далі навчався в університеті, але вже навесні 1919-го добровільно став вояком української армії. У 1919—1920 рр. — у складі 2-ї Волинської дивізії Армії УНР. Брав участь у її бойових діях, був тяжко поранений (один з уламків так і залишився в тілі і був причиною постійних болів). Після відступу армії УНР до Польщі був інтернований у табір для вояків у Калішi. Невдовзі емігрував до Німеччини. Працював сільськогосподарським робітником у місцевості Гіммельпфортен (поблизу Гамбурга), там одружився з німкенею Маргаритою Шпрекельзен (її спадок дав Крупницькому змогу продовжити освіту)^[1]. Від 1925 разом з дружиною жив у Берліні. Деякий час працював на тамтешніх фабриках і заводах, поглиблено вивчав німецьку мову в Інституті для іноземців при Берлінському університеті (1925–1926). Від зимового семестру 1926/27 почав відвідувати заняття на історичному факультеті Берлінського університету. Водночас став стипендіатом (як учасник бойових дій Армії УНР) Українського наукового інституту в Берліні та учнем Д. Дорошенка й І. Мірчука. Проживаючи постійно в Берліні, приїздив читати лекції до Праги. 1945 року оселився в містечку Гіммельпфортен, звідти їздив читати лекції в УВУ.

В останні шість років життя Борис Крупницький хворів і був фактично відірваний від наукового життя. «Хвороба прикувала мене до Гіммельпфортена, а це — ізоляція і неможливість бути в курсі справ, неможливість користуватися свіжими матеріалами, не кажучи вже про архіви», — писав він в одному з приватних листів кінця 1951 р.^[2]

Щасливою нагодою поспілкуватися з діячами української науки та культури був для нього приїзд до Гіммельпфортена 1952 р. Дорошенка й 1953-го — подружжя професорів Пріцаків.

Незважаючи на загострення хвороби, Крупницький не полишає улюбленої справи. «Про життя Пилипа Орлика я пишу, але поволі,— зазначав учений у листі до колег 12 лютого 1947 р. — В лікарні воно тяжко і незручно, та й не вільно поки що напружуватись. Однак я роблю, і, думаю, з того щось напевне вийде». Як згадував пізніше Олександр Оглоблин, «уже в половині березня того ж року праця була готова».^[2]

Тяжко хворіючи останні шість років, опублікував близько 50 наукових і науково-популярних праць. Більшість були україномовними, але серед них подибуються і дослідження, написані німецькою та англійською мовами. Фізично неспроможний брати участь у конференціях та засіданнях Української вільної академії наук, Крупницький надсилав тексти своїх доповідей, які зачитував той чи той із присутніх.

5 червня 1956 р. Крупницького не стало. Його поховали на кладовищі містечка Гіммельпфортен.

Наукова діяльність

1926 року Крупницький вступив до Берлінського університету, де вивчав східноєвропейську історію. У 1929 р. захистив дисертацію «Йоганн Християн фон Енґель та історія України» і здобув ступінь доктора філософії. Після цього на запрошення Дмитра Дорошенка перейшов працювати до заснованого в Берліні гетьманом П. Скоропадським Українського наукового інституту. Тут тісно співпрацює з Дорошенком, Липинським та Мірчуком, видає монографії та статті з історії України XVII — початку XVIII ст., досліджує українсько-шведські відносини. За короткий час вивчив шведську мову, щоб могти працювати з історіографічними виданнями та архівними матеріалами.

Здобувши репутацію кваліфікованого історика, 1932 р. був обраний приват-доцентом Українського вільного університету в Празі, а наступного року повертається до Берліна на посаду наукового співробітника Українського наукового інституту замість Д. Дорошенка, який переїжджає до Праги. 1938 р. Борис Крупницький стає закордонним співробітником Українського наукового інституту у Варшаві та дійсним членом Наукового товариства імені Шевченка у Львові (НТШ). З 1941 р. — професор Українського наукового інституту в Берліні.

На початку 40-х pp. внаслідок подій Другої світової війни розірвалися контакти між істориками Берліна, Праги, Варшави та інших українознавчих центрів Європи. В січні 1945 р. під час повітряного нальоту приміщення Українського наукового інституту зазнало значних пошкоджень, тож установа перемістилася з Берліна до Лейпцига, а з вступом до міста радянських військ навесні того ж року вона фактично перестала існувати. В період окупації Німеччини союзницькими військами Крупницький переїжджає з Лейпцига до Веймара, тоді до Ауґсбурґа, а звідти — до Штаде й поселяється в його околиці — Гіммельпфортені.

Після закінчення Другої світової війни Б. Крупницький брав активну участь у відновленні діяльності в Мюнхені Українського вільного університету та НТШ, заснуванні Богословсько-педагогічної академії Української автокефальної православної церкви. Працював редактором історичного відділу Енциклопедії українознавства. Продовжував досліджувати проблеми вітчизняної історії, її зв'язок із загальноєвропейським історичним процесом, а також стан розвитку української історіографії загалом і на підконтрольних радянському режиму землях зокрема.

У 1930—1950-х рр. вийшло понад 140 його наукових і науково-популярних досліджень, що репрезентували Україну перед тогочасною європейською читацькою аудиторією. Серед них монографії "Гетьман Пилип Орлик. Огляд його політичної діяльности (1928), «Гетьман Мазепа та його доба» (1942), «Гетьман Данило Апостол і його доба» (1948), «Українська історична наука під совєтами» та ін.

Дослідницько-викладацьку діяльність ученого гідно оцінила наукова громадськість, обравши його професором Українського вільного університету та Богословсько-педагогічної академії, а також головою історичної секції Української вільної академії наук, редактором історичного відділу Енциклопедії українознавства, а з 1946 р. — членом і науковим співробітником Науково-дослідного інституту української мартирології у Мюнхені. З 1951 р. Б. Крупницький — дійсний член Міжнародної вільної академії наук у Парижі.

У першій половині 1956 р. учений завершує історіографічне дослідження «Українська історична наука на совєтській Україні в 1920 — 1950 рр.», заміряється написати цілу низку інших праць, зокрема про гетьмана Кирила Розумовського, видати в Українському вільному університеті свій курс лекцій «Україна між Заходом і Сходом». Здійснити це перешкодила смерть.

Наукові праці

Монографії

• Johann Christian v. Engel und die Geschichte der Ukraine [Йоганн Християн фон Енґель та історія України]. Berlin, 1931. 53 S.
• Гетьман Пилип Орлик 1672–1742. Огляд його політичної діяльности (= Праці Українського Наукового Інституту, т. 42). Варшава, 1938. 251 с.
• Geschichte der Ukraine [Історія України] (Im Auftrage des Ukrainischen Wissenschaftlichen Instituts). Leipzig: Otto Harrassowitz, 1939. 324 S. (перевид: Wiesbaden: Otto Harrassowitz, 1963. 307 S.).
• Hetman Mazepa und seine Zeit (1687—1709) [Гетьман Мазепа та його доба] (Im Auftrage des Ukrainischen Wissenschaftlichen Instituts). Leipzig: Otto Harrassowitz, 1942. 260 S.
• Geschichte der Ukraine. Zweite revidierte Auflage (Im Auftrage des Ukrainischen Wissenschaftlichen Instituts). Leipzig: Otto Harrassowitz, 1943. 322 S.
• Beiträge zur Ideologie der “Istorija Rusov” (der Geschichte der Reussen) [Про ідеологію "Історії русів"]. Ukrainisches Wissenschaftliches Institut, Berlin, 1945. 26 S.
• До методологічних проблем історії України. Авґсбурґ: Українська Вільна Академія Наук, 1946. 23 с.
• Гетьман Данило Апостол і його доба (1727–1734). Авґсбурґ: Українська Вільна Академія Наук, 1948. 192 с. (перевид.: Київ: Україна, 2004. 288 с.).
• Теорія Третього Риму і шляхи російської історіографії (= Праці членів Церковної Археографічної Комісії Апостольского Візітатора для українців у Західній Европі). Мюнхен, 1952. 29 с.
• Основні проблеми історії України. Мюнхен: Український Вільний Університет, 1955. 217 с. (перевид.: Київ: АДЕФ-Україна, 2020. 387 с.).
• Die sowjetische Theorie über die nationalstaatlichen Beziehungen zwischen der Ukraine und Moskau im Dienste der Politik des Kremls [Радянська теорія національно-державних відносин України та Москви на службі політики Кремля]. München, 1955. 22 S.
• Гетьман Пилип Орлик (1672–1742). Його життя і доля. Мюнхен: Дніпрова Хвиля, 1956. 80 с. (перевид.: Київ: Дніпро, 1991. 78 с.).
• Федералізм на сході Европи (Роздумування з приводу праці Ґ.Ф.Равха "Росія, державна єдність і національні своєрідності"). Париж: Видання Першої української друкарні у Франції, 1956. 36 с.
• Українська історична наука під Совєтами (1950–1950). Мюнхен: Вид. Інституту для вивчення СССР, 1957. XLVI + 115 с.
• Зі спогадів історика / Упоряд., вст. стаття, ком. Дмитра Гордієнка; [Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України]. К., 2017. 144 с.
• Гетьман Мазепа та його доба. Київ: Україна, 2001. 238 с. (перевид.: Київ: Україна, 2003. 240 с.; Київ: Грамота, 2008. 352 с.).

Статті

Посилання

• Гетьман Пилип Орлик (1672 — 1742). Його життя і доля [Архівовано 24 вересня 2014 у Wayback Machine.]. 1947;
• Гетьман Данило Апостол і його доба, 1948 [Архівовано 4 березня 2016 у Wayback Machine.]
• Мазепа в світлі психологічної методи, 1949 [Архівовано 4 березня 2016 у Wayback Machine.]
• Гетьман Пилип Орлик (1672 — 1742). Його життя і доля, 1956 [Архівовано 26 лютого 2014 у Wayback Machine.]
• Федералізм на Сході Європи [Архівовано 24 вересня 2014 у Wayback Machine.] (Роздумування з приводу праці Г.фон Равха «Росія. Державна єдність і національні своєрідності»), 1956;
• Історіознавчі проблеми історії України [Архівовано 24 вересня 2014 у Wayback Machine.]. Мюнхен, 1959;
• «Українська історична наука під совєтами» (1920–1950 роки) [Архівовано 9 липня 2019 у Wayback Machine.].
• Культурне життя за гетьмана Данила Апостола [Архівовано 5 жовтня 2013 у Wayback Machine.]

Література про Бориса Крупницького

• О. Красівський. Крупницький Борис Дмитрович // Політична енциклопедія. Редкол.: Ю. Левенець (голова), Ю. Шаповал (заст. голови) та ін. — К.: Парламентське видавництво, 2011. — с.377 ISBN 978-966-611-818-2
• Оглоблин О. Борис Крупницький (1894—1956). В кн.: Крупницький Б. Гетьман Пилип Орлик (1672—1742): його життя і доля. Мюнхен, 1956;
• Полонська-Василенко Н. Професор д-р Борис Дмитрович Крупницький, його життя і наукова праця (1894—1956): 3. Праці Б.Крупницького. В кн.: Крупницький Б. Українська історична наука під Совєтами (1920—1950). Мюнхен, 1957;
• Давлєтов О. Р. Б. Д. Крупницький — історик українського козацтва. «Записки науково-дослідної лабораторії історії Південної України Запорізького державного університету: Південна Україна XVIII—XIX ст.» (Запоріжжя), 1998, вип. 3;
• Горобець В. М. Борис Крупницький — повернення в Україну. В кн.: Крупницький Б. Гетьман Мазепа та його доба. К., 2001;
• Ясь О. Історична доба у світлі наукової дискусії української еміграції другої половини 40-х рр. ХХ ст. (Б. Крупницький, В. Петров). «Молода нація: Альманах», 2002, № 2;
• Ясь О. Борис Крупницький. «Історіографічні дослідження в Україні» (К.), 2003, вип. 12.
• Вінтоняк О. Борис Дмитрович Крупницький, 1894—1956 / «Український історик», 1987, № 01-04 [Архівовано 17 березня 2013 у Wayback Machine.]
• Полонська-Василенко Н. Професор д-р Борис Дмитрович Крупницький, його життя і наукова праця (1894—1956) / «Наукові праці історичного факультету Запорізького національного університету». — Запоріжжя: ЗНУ, 2012. — Вип. XXXIV. — 334 с. [Архівовано 17 березня 2013 у Wayback Machine.]
• Гордієнко Д. Alter ego Бориса Крупницького // Борис Крупницький. Зі спогадів історика / Упоряд., вст. стаття, ком. Дмитра Гордієнка; [Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України]. – К., 2017. – С. 5–16.