Лавріненко Юрій Андріянович

У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем Лавріненко.

Лавріненко Юрій Андріянович (3 травня 1905, Хижинці, Звенигородський повіт Київської губернії — 14 грудня 1987, Нью-Йорк) — український літературознавець, публіцист, есеїст, критик, редактор, дослідник «Розстріляного відродження».

Лавріненко Юрій Андріянович
Народився	3 травня 1905(1905-05-03) Хижинці
Помер	14 грудня 1987(1987-12-14) (82 роки) Нью-Йорк
Поховання	Цвинтар святого Андрія (Саут-Баунд-Брук)
Країна	СРСР  Російська імперія
Діяльність	літературознавець, публіцист, есеїст, критик, редактор, літературний критик, літературознавець
Сфера роботи	література[1][1]
Alma mater	ХНУ ім. В. Н. Каразіна
Заклад	ХНУ ім. В. Н. Каразіна
Знання мов	українська[1][1][2]

Життєпис

Юрій Андріянович Лавріненко народився 3 травня 1905 року у с. Хижинцях Лисянського району^[3]. Навчався в Уманському агротехнікумі^[3]. В Умані прилучився до літературного життя.

Умань 1920-х років була центром багатьох значних і бурхливих подій, у тому числі й культурологічних. Там гастролював театр Леся Курбаса, працювали драмгуртки, філії літоб'єднань. До наймасовішої з них — «плужанської» прилучився Ю. Лавріненко став членом літературної організації «Плуг». Тут освоїв майбутній критик ази літературної роботи.

У 1926 році Лавріненко став студентом літературного факультету Харківського університету (тоді — Інститут профосвіти). Після закінчення університету в 1930 році став аспірантом Харківського науково-дослідного інституту ім. Т.Шевченка^[3]. Одночасно пише літературознавчі праці «Василь Елан-Блакитний» (1929), «Василь Чумак» (1930), «Творчість Павла Тичини» (1930)^[4].

Критична позиція Ю. Лавріненка щодо монополії в літературі стилю соцреалізму викликала підстави для його переслідування. У 1933 —1935 роках його було декілька разів арештовано, а з 1935 по 1939 рік Лавріненко відбував термін у Норильському концтаборі. Після відбуття терміну заслання він вибрав місцем життя м. Нальчик, там одружився і вже в роки війни пробрався до Києва, згодом до Львова.

З 1944 року Ю. Лавріненко жив в Австрії, потім в США, де важко входив в ритм і цінності американського життя. До того ж прогресувала хвороба, останні роки Лавріненко доживав зовсім калікою. Тим більшу повагу викликає дух ученого-патріота.

В 1950-х роках Ю. Лавріненко пише низку публіцистичних праць, на замовлення редактора Єжи Ґедройця укладає антологію «Розстріляне відродження»^[5].
Юрій Лавріненко написав десятки досліджень про письменників-сучасників: М. Рильського, М. Семенка, Т. Осьмачку, Є. Маланюка, І. Сенченка, М. Бажана. Найбільше ж творчої уваги приділив П. Тичині, написавши дві ґрунтовні праці «На шляхах клярнетизму» (1977) і «Павло Тичина і його поема про Сковороду на тлі епохи». Загалом же бібліографія Лавріненкових творів складає майже триста позицій.

У 1959 році, з ініціативи й коштом Єжи Ґедройця, у Бібліотеці паризької «Культури» побачила світ найголовніша праця Ю. Лавріненка — антологія «Розстріляне відродження». Термін «розстріляне відродження» належить Єжи Ґедройцю. Вперше це формулювання з'явилося у листі Єжи Ґедройця до Юрія Лавріненка від 13 серпня 1958 року — як пропозиція назви антології, що її Лавріненко готував для Ґедройця: «Щодо назви. Чи не було би, може, добре дати як загальну назву: „Розстріляне відродження. Антологія 1917—1933 etc.“ Назва тоді звучала би ефектно. З другого боку, скромна назва „Антологія“ може тільки полегшити проникнення за залізну завісу. Що Ви думаєте?»

Видавець, Єжи Ґедройць, докладав значних зусиль, аби це видання стало відомим в Україні. Після виходу книги Ґедройць коштом редакції надіслав був рецензійні примірники на адресу Спілки Письменників у Києві й редакціям українських радянських журналів. Видавець також використовував кожну можливість поширення книги «за залізною завісою».

Антологія справила значний вплив на формування світогляду шістдесятників, а термін «розстріляне відродження», що народився у листуванні видавця (Єжи Ґедройця) та упорядника (Юрія Лавріненка), набув значного поширення.

З 1950 року і до смерті 14 грудня 1987 року Ю. Лавріненко жив у Нью-Йорку. Брав активну участь у створенні Об'єднання українських письменників (ОУП) «Слово». В 1986 році за свою працю був нагороджений премією Фундації Антоновичів.

Похований на українському православному цвинтарі в Баунд-Бруку, штат Нью-Джерсі.

Праці

• «Василь Елан-Блакитний» [Архівовано 22 вересня 2020 у Wayback Machine.] (1929)
• «Василь Чумак» (1930)
• «Творчість Павла Тичини» (1930)
• «В масках епохи» (1948)
• «Соціалізм і українська революція» (1949)
• «Український комунізм і совєтсько-російська політика супроти України: анотована бібліографія, 1917—1953» (англ. мовою) (1953)
• «Розстріляне відродження» (Париж, 1959)
• «Зруб і парости» (збірка літературно-публіцистичних статей) (1971)
• «Василь Каразін» (1975)
• «На шляхах синтези клярнетизму» (1977)
• «Павло Тичина і його поема „Сковорода“ на тлі епохи» (1980)
• «Чорна пурга» (спогади) (1985)