Легат (посол)

У Вікіпедії є статті про інші значення цього терміна: Легат Стародавнього Риму.

Лега́т (посол з дипломатичною місією) (лат. legatio,^[1] також legatus^[2]) — посланець, посол.

Легатами називали римських послів до інших держав, а також послів іноземних країн ще з часів Римського царства.^[3][4] Цар відправляв послів і приймав іноземних посланців.

У часи республіки право відправляти і приймати послів належало виключно сенату.

Окрім того, легат — це представник посольства від римської провінції до сенату.^[4]

Легати з дипломатичною місією

Тіт Лівій у своїй «Історії від заснування міста» застосовує назви legatio, legatos та legati на означення посланців від Ромула до навколишніх народів і від чужоземних володарів до римлян, ще в перші десятиліття від заснування Риму,^[3] під час подій VIII ст. до н. е. Втім, у Римському царстві функції професійних послів до іноземних народів виконували уповноважені члени колегії жерців-феціалів. Вони ж продовжували виконувати ці обов'язки і в ранній республіці.^[5]

З III ст. до н. е. кандидатів на роль послів до інших країн почали висувати вищі магістрати,^[a] які подавали їх на затвердження сенату, або кандидат сам пропонував себе на затвердження. При висуванні кандидатів, якась особлива кваліфікація для них не передбачалася. Затверджені сенатом особи були зобов'язані прийняти доручення і отримували титул легата (legatio).^[b] Бути призначеним легатом в посольську місію вважалося великою честю, яка надавалася лише людям високого рангу, зазвичай, але не завжди, послами ставали сенатори. Народні збори не втручалися у обрання послів. Очільник обраних легатів називався princeps legationis.^[4][7][8]

Право посилати і приймати послів існувало лише між сенатом і державами та іноземцями, які користувалися hospitium та amilicia (дружбою і союзом гостинності) римського народу.

Легати після призначення зверталися до сенату, який давав їм доручення (legationem renuntiare) та необхідні інструкції, виділяв необхідні кошти тощо. Також вони приймали від сенату грамоту і передавали її вказаній особі, приносили відповідь і робили доповідь про виконання доручення (legationem referre або просто renuntiare).^[6] Окрім того, легати виступали посередниками при оголошенні війни чи укладанні миру, при цьому вони не мали повної виконавчої військової влади (imperium), лише auctoritas (повноваження).^[7]

Якщо легат під час виконання своєї місії посла помирав або був убитий, республіка вшановувала його пам'ять публічною гробницею та статуєю в Рострі — Тіт Лівій розповідає про статуї чотирьох вбитих римських послів у Фіденах у 438 до н. е.^[9]

Витрати на подорож легата оплачувалися з державної скарбниці; коли він подорожував провінцією, місцеві жителі мусили постачати йому все, що йому було потрібно.^[8]

З 67 до н. е., згідно закону народного трибуна Авла Габінія, легатами для дипломатичні місій могли призначатися лише сенатори.^[7]

Legatio libera

Часто сенатори, які бажали на якийсь час залишити Рим заради відпустки чи задля вирішення своїх особистих справ, або якщо мусили залишити місто внаслідок політичних обставин, зверталися з проханням до сенату аби отримати титул legatio libera, який не передбачав жодних обов'язків, але додавав власнику авторитету і дозволяв отримувати різні вигоди, якими користувалися справжні легати. У I ст. до н. е. відрядження таких «вільних послів» викликали масу зловживань, тому Цицерон у 68 до н. е. намагався покласти цьому край, але через опозицію народного трибуна йому вдалося лише обмежити тривалість legatio libera одним роком. Втім, Юлій Цезар пізніше своїм законом продовжив строк таких відряджень до 5 років, і цей закон лишався дійсним ще довго і в часи імперії.^[8][10]

Legatio votiva

Також існував ще й третій титул — legatio votiva, який давав сенатору повноваження легата для виконання обітниці. Цей титул також продовжував існувати і в часи імперії.^[10]

Іноземні посли (Іноземні легати)

Руїни Храму Беллони

Curia Hostilia, Ростра та Грекостасіс на Римському форумі

У всьому стародавньому світі посли вважалися священними та недоторканними; тому, навіть за злочини, які вони скоїли в іншій країні, вони могли бути покарані лише у своїй державі.^[4]

Коли посли іншої країни прибували до Риму, вони спочатку мали прийти до храму Сатурна і зустрітися з квесторами, аби зареєструватися. За старим звичаєм, квестори мали потурбуватися про приміщення та їх утримання, ще вони надсилали подарунки всім іноземним легатам, які називалися lautia. Якщо якийсь посол хворів у Римі, він також перебував під опікою квесторів, які, у випадку смерті посла, мали оплатити витрати на його поховання з громадської скарбниці.^[8][11]

Згодом так дбали лише про послів особливо дружніх країн, в той час як посли ворожих держав не сміли навіть заходити до Риму і мусили чекали по той бік Тибру, доки не отримували аудієнції. Відомі випадки, коли ворожих послів взагалі не вислуховували і змушували залишити Римську республіку. Якщо ж було вирішено зустрітися з недружніми послами, то, на знак недовіри, сенат проводив їх аудієнцію за межами Риму, у храмі Беллони, або для прийому призначалася якась громадська вілла за містом. Втім, все одно, до послів ставилися як до публічних гостей.^[4][8]

У випадку прибуття послів союзної країни, щойно повідомлення про висадку іноземних делегатів на узбережжі Італії було доходило до Риму, для їх зустрічі направлявся хтось із нижчих магістратів або легат консула, що супроводжував і підвозив їх до міста за рахунок республіки. Безпосередньо на аудієнцію до сенату важливих послів проводив претор або консул.^[8]

Під час аудієнції, яка зазвичай проводилася в Курії Гостілії на Римському форумі, спочатку говорили посли, а потім претор пропонував сенаторам поставити їм свої запитання з метою отримати чітке розуміння запропонованого. Часто ці питання були більше схожі на допит, особливо якщо посланці прибули з держави, з якою римляни перебували у стані війни. Запитання і відповіді давали латиною, при потребі, використовували перекладачів.^[c] Після того, як посли були таким чином допитані, їх просили залишити зібрання, аби сенату почав обговорювати запропоновану їм тему. В результаті обговорення сенатом приймалося рішення, яке послам повідомляли претори або консули.^[4][8]

У випадку успішних переговорів, посли отримували багаті подарунки при від'їзді. Окрім того, за розпорядженням сенату їх міг проводити магістрат і їхня подорож назад до кордону Італії чи навіть далі оплачувалася з державної скарбниці.^[8]

У 67 до н. е. один із законів Авла Габінія регламентував діяльність іноземних посольств: відтепер заборонялося надавати їм позики.^[7]

Легати від провінцій

Посланці від провінцій,^[d] зазвичай, прибували на початку року і по прибуттю проходили процедуру реєстрації.^[e][11] В день аудієнції їх викликали і свого прийому вони очікували біля Римського форуму в Коміції, на відкритій платформі, що мала назву Грекостасіс^[en] (Graecostasis). Один із законів Авла Габінія 67 року до н. е. зобов'язував сенат з першого лютого до першого березня щодня займатися лише прийомом цих посольств.^[4][8]

Зауваження

1. Однак самі магістрати не могли бути призначені послами
2. Процес прийняття посольських обов'язків називався suscipere legationem^[6]
3. Хоча відомо кілька випадків, коли іноземні посли говорили рідною мовою
4. Провінції у Риму з'явилися в сер. III ст. до н. е.
5. Плутарх у своїй праці «Римські питання» зазначає, що у I ст. н. е. (початок епохи Римської імперії) таких посольств було багато