Лось Федір Євдокимович

Фе́дір Євдоки́мович Лось (6 (19) червня 1908(19080619), Півнівщина — 21 липня 1980, Київ) — український радянський історик, доктор історичних наук (з 1953 року), професор (з 1954 року). Заслужений діяч науки УРСР (з 1969 року). Лауреат Державної премії УРСР в галузі науки і техніки (1980; за восьмитомну працю «Історія Української РСР»)^[1].

Федір Євдокимович Лось
Народився	6 (19) червня 1908(1908-06-19) Півнівщина
Помер	21 липня 1980(1980-07-21) (72 роки) Київ
Країна	СРСР
Національність	українець
Діяльність	письменник
Alma mater	Чернігівський інститут соціального виховання
Галузь	історія України
Заклад	Інститут історії АН УРСР
Вчене звання	професор
Науковий ступінь	доктор історичних наук
Аспіранти, докторанти	Лавров Юрій Павлович Лугова Олена Іллівна
Партія	КПРС
Нагороди

У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем Лось.

Біографія

Народився 6 (19 червня) 1908 року в селі Піщинівці (нині Городнянського району Чернігівської області) в селянській родині. Українець. В 1925 році закінчив Городнянський педагогічний технікум, а в 1931 році — соціально-економічний факультет Чернігівський інститут соціального виховання. Вчителював у середній школі міста Волочиська, а згодом — у Городянському педагогічному технікумі. Служив на Чорноморському флоті. У 1935–1938 роках навчався в аспірантурі Інституту історії АН УРСР. У 1940 році захистив дисертацію на тему: «Аграрна політика Столипіна і її запровадження на Україні», одним з перших в Україні здобув ступінь кандидата історичних наук.

У роки німецько-радянської війни разом з Інститутом історії АН УРСР був евакуйований до Уфи. Займав посади комісара військово-патріотичного пункту, ученого секретаря та парторга цього інституту. Виступав у пресі з патріотичними статтями з історичної тематики, брав активну участь у створенні першого в СРСР короткого курсу історії України. У 1944 році повернувся до Києва. Цього ж року вийшла друком його перша монографія «Україна у роки Столипінської реакції».

У 1953 році захистив докторську дисертацію на тему: «Робітничий клас України та його революційна боротьба на початку ХХ ст. (1900–1907)». Відтоді зосередився на дослідженні історії робітничого класу напередодні та в період революції 1905–1907 років. З цієї проблематики опублікував низку монографій, статей та теоретичних розробок.

У 1948–1958 роках був заступником директора Інституту історії АН УРСР з наукової роботи, у 1958–1962 та 1966–1978 роках керував відділом історії капіталізму Інституту історії АН УРСР. Під його керівництвом відділ підготував збірник документів і матеріалів «Революция 1905–1907 гг. на Украине» у 2-х томах (Київ, 1955).

Наукову діяльність поєднував з педагогічною. У 1944–1950 роках — завідувач кафедри історії СРСР і України Київського педагогічного інституту, у 1940–1941, 1944–1947 роках — викладач Вищої партійної школи при ЦК КП(б)У, у 1944–1946 роках — викладач Київського університету, у 1949–1965 роках — професор кафедри історії КПРС Інституту підвищення кваліфікації викладачів суспільних наук при Київському університеті, а у 1965–1971 роках — виконувач обов'язків завідувача кафедри історії Київського філіалу Харківського інституту культури.

Жив в Києві в будинку по вулиці Володимирській, 51-53, квартира 80. Помер в Києві 21 липня 1980 року.

Наукова діяльність

Багато часу віддавав науково-організаційній діяльності, керував науковою радою «Основні закономірності вітчизняної історії дожовтневого періоду». Брав участь у створенні всіх праць з історії України (як тих, що піддавалися нищівній критиці, так і тих, що схвалювалися директивними органами), виданих інститутом у 1940–1980 роках. Редактор і співавтор підручників з історії України для середньої та вищої школи, за якими навчалися у 1962–1985 роках.

Автор праць з історії України періоду капіталізму. Загалом опублікував близько 200 наукових праць, 15 підручників з історії України, брав участь у близько 20 колективних монографіях, збірниках статей, збірниках матеріалів і документів, зокрема:

• «Україна в роки столипінської реакції» ,1944;
• «Революція 1905–1907 років на Україні», 1955;
• «Формирование рабочего класса и его революционная борьба в конце XIX и в начале XX ст.», 1955;
• «Состояние и задачи изучения истории рабочего класса Украины» Москва, 1959 (у співавторстві);
• «К вопросу о периодизации советской исторической науки». «История СССР», 1960, № 4;
• «Робітничий клас України в 1907–1913 роках», 1962;
• «Стан і завдання вивчення історії робітничого класу України» «УІЖ», 1962, № 5;
• «Развитие исторической науки на Украине (1917–1963)». «Вопросы истории», 1964, № 1;
• «Класова боротьба в українському селі. 1907–1914» Київ, 1976 (у співавторстві) та інше.

Брав участь у підготовці до видання «Української радянської енциклопедії», «Радянської енциклопедії історії України».

Став засновником таких наукових напрямів в українській радянській історіографії, як «Формування робітничого класу України та його революційна боротьба», «Буржуазно-демократична революція 1905–1907 рр. в Україні», «Україна в роки столипінської реакції».

Під його керівництвом підготували і захистили кандидатські дисертації 50 науковців, зокрема: Кізченко Валентина Іванівна, Лавров Юрій Павлович, Лугова Олена Іллівна, Попик Володимир Іванович.