Любачівський повіт

Любачівський повіт (пол. powiat lubaczowski) — один з 21 земських повітів Підкарпатського воєводства Польщі. Утворений 1 січня 1999 року внаслідок адміністративної реформи.

Любачівський повіт
Powiat lubaczowski
Повіт на мапі воєводства Герб Прапор
Країна	Польща
Воєводство	Підкарпатське
Адміністративний центр	Любачів
Населення:	56 960 (2008[1])
Площа:	1308,35
Густота:	44
Урбанізація:	34,28 %
Номери автомобілів:	RLU
TERYT: 3.18.25.09.00.0	Код ISO:
Адмніністративний поділ
гміни міські 1 місько-сільські 3 сільські 4
Адміністрація
Староста: Юзеф Міхалік Адреса: вул. Ясна 1 37-600 Любачів Мапа
-

Загальні дані

Повіт знаходиться у східній частині воєводства. Адміністративний центр — місто Любачів. Станом на 1.01.2008 населення становить 56 960 осіб, площа 1308,35 км².

Демографія

Демографічні дані повіту станом на 30.06.2005:

	Всього		Жінки		Чоловіки
	осіб	%	осіб	%	осіб	%
Повіт	57 267	100	28 671	50,1	28 596	49,9
Міста	19 640	100	10 070	51,3	9570	48,7
Села	37 627	100	18 601	49,4	19 026	50,6

Історія

Перед Другою світовою війною Любачівський повіт займав площу 1 146 км², а до його складу входило дві міські, Любачів й Чесанів, та 9 сільських ґмін — Олешичі, Старий Диків, Великі Очі, Лисячі Ями, Любачів (сільська), Чесанів (сільська), Горинець, Плазів і Наріль. У 1944 році площа повіту збільшилася до 1 302 км² за рахунок чотирьох сіл Рава-Руського повіту (Дев'ятир, Прусе, Радруж і Верхрата) і семи сіл Яворівського повіту (більшість з ґміни Великі Очі). У Любачівському повіті українці станови більшість населення, а саме 65,5 %, або 48 тис. осіб. Проте згідно з подальшими даними староства тут, напередодні початку виселенчих акцій мало проживати 11 857 українських родин (53 207 осіб). Поляки домінували лише у містах та двох сільських ґмінах (Наріль і Плазів), які знаходились на межі з Томашівським повітом.^[2]

9 вересня 1944 року в Любліні за вказівкою верховної радянської влади було укладено угоду між Польським комітет національного визволення та урядом УРСР, що передбачала польсько-український обмін населенням^[3]. За даними виселенчої комісії протягом 1944—1946 рр. з-поміж 10 291 українських родин (44 777 осіб) до УРСР було депортовано 9 348 родин (40 787 осіб) і 556 родин (2 126 осіб) із сусідніх повітів (Білгорайського, Ярославського, Перемиського, Томашівського)^[2]. За іншими даними, з 15 жовтня 1944 по серпень 1946 року в Україну з Любачівського повіту було депортовано 43 172 осіб (з 44 042 взятих на облік до виселення)^[4]. Залишилося 703 змішані родини (3 120 осіб) і не виселено 240 родин (870 осіб). Найбільше змішаних родин залишилось у ґмінах Великі Очі (156) і Старий Диків (154)^[2].

Проте як згодом виявиться, радянські евакуаційні комісії суттєво помилялися у своїх кількісних оцінках депортованого українського населення, оскільки відносно велика кількість українців (близько 20 %, тобто орієнтовно 10 тис. осіб) продовжувала залишатися на терені Любачівщини, переписуючи метрики, ховаючись у лісах або у сусідніх повітах. Зрештою їх також буде депортовано у 1947 р. в рамках акції «Вісла», проте цього разі на північні та західні терени Польщі.^[5] У травні-червні 1947 року під час операції «Вісла» польська армія виселила з Любачівського повіту на приєднані до Польщі північно-західні терени 10 083 українців^[6]. Залишилося 588 невиселених українців, які також підлягали виселенню^[6].