Лікворологія

Лікворологія — галузь медицини, що вивчає ліквор, або спинномозкову рідину (лат. liquor cerebrospinalis).

Значення лікворології для медицини

Важливе значення лікворології обумовлюється, зокрема, тим, що клінічне дослідження ліквору дозволяє ефективно діагностувати велику кількість неврологічних захворювань.^[1]

У здорової людини завдяки гематоенцефалічному бар'єрові (ГЕБ) склад ліквору, або спинномозкової рідини (СМР), відносно стабільний. При патології настають зміни складу ліквору, тому лабораторне дослідження СМР і має важливе значення в діагностиці та в диференціальній діагностиці хвороб центральної нервової системи (ЦНС), скажімо, геморагічного та ішемічного інсультів, менінгіту, менінгоенцефаліту, арахноїдиту різної етіології, розсіяного склерозу, пухлин і травм ЦНС та інших.^[2][3]

Перспективні напрямки досліджень в лікворології

Хоча зібрано чималий обсяг інформації щодо фізіології ліквору, залишається ще дуже багато невирішених теоретичних питань у цій галузі науки. Так ще не цілковито зрозуміла фізіологічна роль цереброспінальної рідини для організму, не до кінця з'ясовані механізми пошкодження ГЕБ та імуноморфологічний склад клітинних елементів ліквору в нормі та патології. Недостатньо вивчено вміст фізіологічно активних речовин, мікроелементів, ферментів, імуноглобулінів різних класів, походження антитіл у лікворі та інші питання, що мають важливе теоретичне і практичне значення.^[4]

Історичні етапи становлення лікворології

Гіппократ (бл. 460 — бл. 370 до н. е.) говорив про рідину під твердою оболонкою мозку.^[5][6]

Гален (бл. 129 — бл. 200 н. е.) вважав, що в мозку знаходиться рідина, яка утворюється в шлуночках і передає енергію для руху тіла.

Відомий анатом епохи Відродження Везалій (1514—1564) вперше описав оболонки мозку і судинні сплетіння в шлуночках.

Італійський анатом Костанцо Варолій^[en] (1543—1575) наголошував на тому, що в шлуночках знаходиться рідина, а не газоподібний «живий дух», як вважалось раніше. Вчений припускав, що ліквор, очевидно, виділяеться сплетіннями судин.

Доменіко Котуньо^[en] (1736—1822) — інший італійський анатом і лікар — вперше описав ліквор. Котуньо стверджував, що підпавутинний простір заповнений рідиною до смерті, а не після неї, як думали раніше.

Французький фізіолог Франсуа Мажанді (1783—1855) стверджував, що мозкова рідина — нормальне, а не патологічне явище. Він довів існування зв'язків між шлуночками і підпавутинним простором. Мажанді здійснив першу цистернальну пункцію і спробував дослідити отриману рідину. У 1842 р. вчений дав їй точну назву — цереброспинальна рідина і надав опис резервуарів ліквору і його циркуляції.

Німецький анатом Губерт фон Лушка^[en] (1856) дав детальний гістологічний опис мозкових судинних сплетінь та їхньої участі в утворенні ліквору. Вчений виявив латеральний отвір IV шлуночка, що веде до мозковопродовгуватої цистерни.

В Російській імперії спинномозкову рідину досліджували, зокрема, вчені українського походження Н. М. Максимович і І. В. Янчич.

Новий етап розвитку лікворології починається у 1891 р., коли майже одночасно Волтер Ессекс Вінтер^[en] в Англії і Генріх Квінке^[7][8] в Німеччині повідомили про результати успішних дослідів з отримання ліквору людини. Методика, запропонована Вінтером, виявилась дуже  складною. Люмбальна пункція Квінке отримала пріоритет. Дещо пізніше у США Джеймс Борн Аєр, Пол Вегефорт і Чарльз Ессік (1919) повідомили про першу субокціпітальну пункцію.^{[9][10][11][12][13][14]}

Французькі вчені Сікар^[15][16][17], Відаль і Раву (1900) виявили клітинні елементи в лікворі і дали початок цитологічним дослідженням.^{[18][19][20][21][22][23][24][25][26]}

Фукс^[en] і Розенталь (1904) винайшли камеру для підрахунку лікворних клітин.^{[27][28][29][30]}

Важливим етапом в розвитку лікворології стало застосування кількісного й напівкількісного методів визначення лікворних білків, колоїдних реакцій:

• реакція з колоїдним золотом за Ланге (1912)^[31][32][33]
• мастикова^[34] реакція за Емануелем (1915)^[35][36][37]
• нормомастикова реакція за Кафкою (1921)^[38] та ін.

І сьогодні застосовується серологічна реакція за Вассерманом і Плаутом (1906).

У 1912 р. була опублікована монографія Вільяма Местреза, в якій детально розповідалося про дослідження ліквору.^[39]

В наступні роки развиток лікворології пов'язаний з досягненнями біохімії, цитології та імунології. Електрофоретичні, імунохімічні й електроімунодифузійні методи дозволили розширити знання про білкові фракції в лікворі. Нові методи досліджень — лікворо-седиментація, фільтрація, цитоцентрифугування, світлова, фазовоконтрастна і електронна мікроскопія разом з цитоімунологією — дали початок сучасній лікворній цитології і, як наслідок, сучасній лікворології.