Маринченко Євгенія Олександрівна

У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем Маринченко.

Мари́нченко Євге́нія Олекса́ндрівна (28 лютого [12 березня] 1916(19160312), Петроград, Російська імперія — 15 червня 1999, Київ, Україна) — українська радянська архітекторка. Народний архітектор України (1997), лауреатка Шевченківської премії 1971 року за створення проєкту Палацу культури «Україна». Дочка архітектора Олександра Маринченка.

Маринченко Євгенія Олександрівна
1930-ті роки
Народження	28 лютого (12 березня) 1916(1916-03-12) Петроград, Російська імперія
Смерть	15 червня 1999(1999-06-15) (83 роки) Київ, Україна
Країна (підданство)	СРСР  Україна
Навчання	Київський інженерно-будівельний інститут
Діяльність	архітекторка
Праця в містах	Київ
Найважливіші споруди	Палац «Україна» (1965–1970, у співавт.) Комплекс будівель та садово-парковий ансамбль санаторію «Пуща-Озерна» (1946–1973)
Містобудівні проєкти	житлові квартали у Києві, Миколаєві, Одесі, Харкові, Херсоні (1950–1970-ті pp.)
Нагороди
Премії
Звання	Народний архітектор України Заслужений архітектор Української РСР
Батько	Маринченко Олександр Іванович

Біографія

Народилася 28 лютого (12 березня) 1916(19160312) року в сім'ї архітекторів.

Дід з боку матері — Толстой Євгеній Олексійович, інженер-архітектор, обіймав посаду завідувача Київським імператорським палацом (Маріїнський палац). Мав трьох доньок. Задля належного виховання дітей Євгеній Олексійович додатково працював у кредитному товаристві, Земельному банку, Фундуклеївській гімназії та в Інституті шляхетних дівчат.

Одна з доньок побралася з архітектором-художником Олександром Маринченком. Свою першу доньку творче сімейство назвало на честь діда — Євгенією.

Молоде подружжя закінчило Київське художнє училище (архітектурне відділення). Батько, Олександр Іванович, продовжив навчання в Київському художньому інституті, став знаним у Києві архітектором, викладачем, автором книг з архітектури, захистив вчену ступінь кандидата наук архітектури.

	Я отримала в сім'ї архітектурне виховання, яке так само необхідне людині, як художнє і музичне, адже все наше життя постійно оточене архітектурою, яку потрібно навчитися бачити. Вже в ранньому віці я навчилася розуміти зодчество як високе мистецтво, відчувати красу пропорцій, форм та об'ємів. Поряд з любов'ю до природи все життя в моїй душі живе любов до мистецтва архітектури.
— Євгенія Маринченко, Архів Є. О. Маринченко, к. № 1, п. № 1 // Національний заповідник «Софія Київська».

У школі вподобала уроки малювання. Незмінний художник у редколегії шкільної стінгазети (так само у технікумі, інституті). Удома часто малювала аквареллю. Особливо захоплювалася пленерним живописом.

1931 року закінчує семирічку і поступає до архітектурного факультету будівельного технікуму. З 1934 року працює на будівництві, зарекомендовує себе як здібний відповідальний керівник. В одній з архітектурно-проєктних майстерень працює помічником архітектора.

Протягом 1935–1941 років навчається в Київському інженерно-будівельному інституті у відомих архітекторів Олександра Вербицького та Петра Юрченка. Захищає дипломну роботу за темою «Палац культури заводу Арсенал в Києві». З 1943 року працювала в Києві на відновленні та реконструкції зруйнованих війною будівель: Київського університету, Маріїнського палацу, будівлі колишнього банку на Хрещатику, актової зали КПІ. З 1945 року — у проєктному інституті «Діпроцивільпромбуд».

Перше помітне і значуще втілення творчості Євгенії Олександрівни — проєкт комплексу водолікувального санаторію в Пущі-Водиці, що на той час знаходився за межами Києва. Генеральний план лікувального комплексу розроблений 1946 року. Подальше проєктування і будівництво велося впродовж майже 20 років.

За проєктування і участь у будівництві санаторію «30 років Радянської України» Євгенія Маринченко нагороджена премією та почесною грамотою на республіканському конкурсі за найкращі побудовані об'єкти цивільного будівництва в 1949 році.

Первісне ядро санаторію, що в 1990-х роках отримав назву «Пуща-Озерна», є пам'яткою архітектури першого повоєнного десятиріччя XX століття.

• 
  Пропілеї, 1948
• 
  Пропілеї
  (вигляд з боку санаторію)
• 
  Лікувально — приймальний корпус (водолікарня)
  1948–1949
• 
  Водолікарня
  (центральний вхід)
• 
  Водолікарня
  (правий фланг фасаду)
• 
  Куточок садово-паркового ансамблю

Одночасно з роботою над комплексом санаторію, створила понад 70 проєктів споруд різного цільового призначення:

• будинки у Києві по вул. Нагірній, Золотоустівській, Бастіонній, Михайла Бойчука, Повітрофлотському проспекті;
• нові квартали в Одесі, Херсоні, Харкові;
• житловий масив Новобіличі в Києві;
• селище Південно-Українського каналу біля села Новокиївка;
• клуби, будинки відпочинку, їдальні, кінотеатри.

Понад 30 проєктів було реалізовано.

Палац «Україна»

З початку 1960-х років у творчому колективі працює над окрасою своєї біографії зодчого — проєктом і будівництвом Кіноконцертного залу (Національний палац «Україна»).

За будівництво Палацу «Україна» Євгенії Маринченко присвоєно почесне звання «заслужений архітектор УРСР», за створення проєкту Палацу «Україна» — Державну премію УРСР ім. Т. Г. Шевченка (1971). Національний палац «Україна» отримав статус пам'ятки архітектури 1970-х рр.^[1].

У 1971–1973 роках виконала декілька проєктів. 1973 року (лютий—березень) з групою спеціалістів відряджена до Іраку, де виконала проєктні начерки зі створення Палацу культури в Багдаді.

1975 року за її авторства трьома мовами (українською, російською, англійською) вийшло перше видання книги «Палац культури „Україна“ в Києві»^[2] (друге — 1979 року).

У Києві з 1980 і до кінця життя мешкала за адресою: вул. Мала Житомирська, 10^[3].

Наприкінці життя активно співпрацювала з Українським товариством охорони пам'яток історії та культури.

Померла 15 червня 1999 року.

Основні споруди

• комплекс будівель і садово-парковий ансамбль санаторію «Пуща-Озерна» (1946—1973);
• Національний палац мистецтв «Україна» (1965—1970);
• житлові квартали в Одесі та Херсоні (1951—1954);
• житлові та громадські будинки в Києві (1955—1972);
• житлові квартали в Миколаєві.

Відзнаки і нагороди

• Ордени Трудового Червоного Прапора (1971), «Знак Пошани» (1966).
• Почесні звання заслужений архітектор УРСР (1970) — за будівництво Палацу «Україна», народний архітектор України (1997) — за вагомі досягнення у праці, високу професійну майстерність^[4].
• Державна премія УРСР ім. Т. Г. Шевченка (1971) — за створення проєкту Палацу «Україна» (у співавторстві).
• Медалі, премії, грамоти