Мій Ізмарагд

«Мій Ізмара́гд» — збірка поезій українського письменника Івана Франка, видана 15 листопада 1898 року у Львові. Збірка морально-етичних приповідок («Паренетікон») та притч і легенд, написаних за мотивами стародавніх притч, легенд, повчань, що містилися у давньоруських рукописних збірниках. У цих віршах поет роздумує сенс життя та смерті, про те, що таке віра, любов, краса, приязнь, вдячність, покора, правдива вартість, нерозум, радість і смуток, піст.

Мій Ізмарагд
Обкладинка першого видання збірки (1898 р.)
Жанр	поезія
Автор	Іван Франко
Мова	українська
Опубліковано	15 листопада 1898
Цей твір у  Вікіджерелах

Збірка відкривається Франковими рефлексіями (цикл «Поклони») на теми ставлення поета до долі рідного краю, власної слави («Я син народа, що вгору йде, хоч був запертий в льох») та мрій-споминів про жіночий ідеал («Моїй не моїй», «Спомин»). Цикл містить знамениті Франкові відповіді Юліанові Романчукові («Сідоглавому») та Василеві Щуратові («Декадент») на їхні звинувачення в пресі у відсутності в автора «Каменярів» патріотизму чи в наявності занепадницьких настроїв.

Завершується збірка циклами-картинами з народного життя, в яких поет змальовує нужденний стан тодішніх галицьких сіл («По селах») та долю перших емігрантів («До Бразилії»).

«Давнє й нове», збірка поезій І. Франка, що вийшла у 1911 р., - друге, побільшене видання збірки «Мій Ізмарагд», куди ввійшли цикли із збірки «Мій Ізмарагд» – «Поклони», «Паренетікон», «Притчі», «Легенди» (значно поповнені новими віршами) та додані нові цикли – «Із злоби дня» і «Гімни й пародії»^[1].

Ідея збірки

Іван Франко у передмові до збірки «Мій Ізмарагд», яку видав 15 листопада 1897 р., сам коментує її назву: «„Ізмарагдом“ звався на Русі збірник статей і притч, почасти оригінальних, а почасти повибираних з отців церкви, підібраних так, щоби цілісність становила неначе повний курс практичної християнської моралі» (т. 2, с. 179), при цьому акцентує на символічній природі дорогоцінного каменя, який скористалися староруські автори, воочевидь повіривши в те, що «кажеться про сей камінь у звіснім апокрифічнім сказанію: „Измарагдъ свѣтел єсть, яко и лице человѣче видѣти въ немъ яко въ зерцалѣ“» (т. 2, с.181).