Народний герой Югославії

Народний герой Югославії (сербохорв. Народни херој Југославије / Narodni heroj Jugoslavije) — найвищий ступінь відзнаки в Югославії поряд зі званням Герой Соціалістичної Праці. Звання присвоювалося за видатні заслуги перед Югославією, пов'язаними зі здійсненням героїчного громадянського або військового подвигу, особливо у період народно-визвольної війни. Особам, удостоєним звання Народний герой, вручався орден Народного героя.

Народний герой Югославії серб. Народни херој Југославије
Країна	Югославія
Тип	найвища нагорода
Статус	не вручається
Нагородження
Засновано:	1941
Перше:	1942
Нагороджені:
Черговість
Старша нагорода	немає
Народний герой Югославії у Вікісховищі

Історія

Звання Народного героя було засноване Верховним штабом (ВШ) Народно-визвольної партизанської і добровольчої армії Югославії наприкінці 1941 року. У бюлетені ВШ № 12-13 (грудень 1941 — січень 1942 рр.) у повідомленні про це писалося, що звання Народного героя присвоюється за «героїзм і самопожертву учасників народно-визвольної боротьби»^[1].

Першим удостоєним цього високого звання став у лютому 1942 року заступник командира батальйону 2-ї Пролетарської бригади Петар Лекович^[2].

Орден Народного героя як зовнішній атрибут звання, був заснований 15 серпня 1943 року наказом Верховного Головнокомандувача Йосипа Броза Тіто разом із орденами Партизанської зірки, Національного визволення, Братерства і єдності, «За хоробрість» та медаллю «За хоробрість»^[2].

За весь час існування високе звання отримали 1332 особи, з яких 91 жінка, 22 іноземці^[3]. Звання Народного героя посмертно удостоїли Івана Сенюка — єдиного серед усіх представників української національної меншини Югославії^[4].

Лише лідер Югославії Йосип Броз Тіто був удостоєний цього звання тричі.

Серед 22 іноземних громадян, яким присвоєно звання Народного героя Югославії, є українці, зокрема: А. Н. Вітрук, П. Г. Дмитренко, С. А. Козак, Р. Я. Малиновський, Г. М. Охріменко, В. О. Судець та В. А. Уліско^[5].

Див. також

• Герой Радянського Союзу