Обов'язковий примірник

Обов'язко́вий примі́рник — примірник документа (безкоштовний чи коштовний), який надсилається відповідним державним бібліотекам та інформаційним центрам згідно з правочинним депонуванням^[1].

На основі цієї системи ведеться бібліографічний облік видаваної продукції і відбувається поповнення фондів найбільших бібліотек.

Спочатку надання обов'язкового примірника мало на меті встановлення контролю за друком з боку держави. Вперше обов'язковий примірник був введений ордонансом (що отримав назву «Монпельерський едикт») короля Франциска I у Франції в 1537 році.

Українське законодавство передбачає відправлення обов'язкового примірника всіх тиражованих документів. В залежності від специфіки публікації одержувачами, окрім національних і спеціалізованих бібліотек^[2] та державних органів у галузі інформації, можуть бути також Кабінет Міністрів України, Президент, Верховна Рада.

Правові засади функціонування системи обов'язкового примірника документів регулюються Законом України «Про обов'язковий примірник документів»^[3]. Деталізація процесу, перелік одержувачів обов. примір. в постанові КМУ 608 від 10.05.2002 р. «Про порядок доставляння обов'язкових примірників документів».

Відповідальність

Ст.186-7 КУАП.Протоколи уповноважені складати поліція і Держкомтелерадіо, а накладати стягнення суд.

Придбання

В разі недоставки обов'язкового примірника одержувачі мають право його придбати у встановленому порядку з компенсацією витрат, пов'язаних з придбанням (ст.11 ЗУ «Про обов. прим. докум».).

Контроль

Одержувачі обов. примір. та спеціально уповноважені органи (ст.13 ЗУ « Про обов. примір. докум.»).

Система обов'язкових примірників в інших країнах

У США обов'язковий примірник отримує Бібліотека Конгресу у Вашингтоні.

У Франції обов'язковий примірник спочатку надходив у бібліотеку французьких королів. У 1667 році до книг додалися офорти, в 1689 році — гравюри. У 1789 році обов'язковий примірник став надходити до Французької національної бібліотеки. У 1925 році до складу обов'язкового примірника входила будь-яка художня графічна продукція, в 1941 році — плакати, ноти й фотографії, в 1963 році — звукозапису, в 1975 році — фотодокументи, у 1977 році — кінороботи, в 1992 році — всі види документів незалежно від носія.

У Бельгії згідно з прийнятим в 1966 році законом як мінімум один примірник будь-якого видання повинен передаватися в Королівську бібліотеку.

У Німеччині можливість добровільного відсилання примірника в Німецьку національну бібліотеку в Лейпцигу існує з 1912 р., а з 1935 р. відсилання примірника проводиться в обов'язковому порядку. У наш час — необхідно відіслати два примірники публікації (не пізніше, ніж через тиждень після виходу в світ) в одну з філій Національної бібліотеки, один примірник надходить при цьому в філію Національної бібліотеки у Франкфурті-на-Майні, інший в Лейпцизьку філію Німецької бібліотеки. Крім того, відповідно до земельного законодавства, необхідно відіслати один примірник в головну бібліотеку відповідної федеральної землі. Законодавство Німеччини передбачає архівування всіх документів, призначених для широкої громадськості, включаючи обов'язкову архівацію вебсторінок та інших електронних документів, пов'язаних з ними.

У Швейцарії здавання обов'язкового примірника не регулюється законом, однак Швейцарська національна бібліотека має домовленості про здавання примірника з багатьма видавництвами в країні, таким чином публікації, поширювані в приватному порядку, не потрапляють у бібліотеку.