Топ питань
Часова шкала
Чат
Перспективи
Поль-Еміль Ботта
французький дипломат і археолог італійського походження З Вікіпедії, вільної енциклопедії
Remove ads
Поль-Еміль Ботта (фр. Paul-Émile Botta; 6 грудня 1802, Турин — 29 березня 1870, Ашер) — французький дипломат і археолог італійського походження. Він відомий тим, що 1843 року відкрив палац царя Саргона II в Дур-Шаррукіні (нині — Хорсабад, Ірак), що започаткувало великомасштабні археологічні розкопки стародавньої Месопотамії[8][9].
За його внесок у дослідження ссавців Північної та Південної Америки на його честь були названі Thomomys bottae, Oenanthe bottae та Charina bottae[10][11]. Він також став прообразом графа Марігні у творі Бенджаміна Дізраелі «Контаріні Флемінг» (англ. Contarini Fleming: A Psychological Autobiography)[12].
Багато його знахідок було доставлено до Лувру в Парижі, де їх можна побачити й сьогодні. Це найдавніша колекція ассирійського мистецтва в Європі. Його археологічна кар'єра завершилася з Лютневою революцією 1848 року, після якої його спочатку як покарання перевели до Єрусалиму, а згодом він працював у Триполі. Через проблеми зі здоров'ям він повернувся звідти до Франції в 1868 році, де помер через два роки[9][13].
Remove ads
Дитинство та навчання
Узагальнити
Перспектива
Поль-Еміль Ботта народився 6 грудня 1802 року в Турині, у сім’ї відомого історика, політичного діяча та лікаря Карло Джузеппе Гульєльмо Ботти та Антуанетти де Вервіль. Його мати, імовірно, походила з французької міщанської родини з міста Шамбері. Вона померла, коли син був ще дитиною, тому його вихованням займався головно батько[14].
З ранніх років Ботта зростав у середовищі інтелектуалів: Карло Ботта належав до прихильників Просвітництва, викладав медицину та історію, а також підтримував ідеї італійського національного відродження. Він виховував сина в дусі наукового раціоналізму й інтересу до природи. Поль-Еміль із дитинства виявляв схильність до спостережень за навколишнім світом і збирання зразків рослин та комах, у чому його заохочував батько[15][16].
У 1803 році після об’єднання П’ємонту з Францією родина переїхала до цієї країни, де Ботта отримав класичну початкову освіту. Ймовірно, він відвідував коледж у Ліоні або поблизу, де певний час викладав його батько. У родинному колі активно обговорювали історичні події, науку й політику, що сформувало в юнака прагнення поєднати медицину, природознавство та подорожі[15][16].
У 1822 році родина оселилася в Парижі. Там Ботта навчався у відомого натураліста Анрі Марі Дюкроті де Бленвіля, учня Жоржа Кюв’є. Під його керівництвом він закінчив медичний курс і сформувався як натураліст. Батько повернувся до Італії 1831 року, але вплив його наукових ідей та любові до пізнання залишився з сином назавжди[14][15][16].
Remove ads
Навколосвітня подорож
Узагальнити
Перспектива
У квітні 1826 року Поль-Еміль Ботта приєднався до французької навколосвітньої експедиції на кораблі «Еро» (фр. Héros) під командуванням капітана Оґюста Бернара Дюо-Сійї (фр. Auguste Bernard Duhaut-Cilly, 1790–1849). Формально подорож мала комерційний характер — для розвитку торгівлі між Францією, Південною Америкою, Каліфорнією та Гавайськими островами, — однак у її складі були також науковці. Ботта був запрошений як натураліст, але одночасно виконував обов’язки суднового хірурга, хоча на той момент ще не мав завершеного медичного ступеня[17].
Ініціатором експедиції виступив Жан Батіст Рівес (фр. Jean Baptiste Rives, 1793–1833), колишній секретар короля Гаваїв Камеамеа II (Ліхоліго) та не надто набожний католицький священник. Він переконав паризьких інвесторів — серед яких був банкір Жак Лаффіт — фінансувати комерційне судно з місією торгівлі у Тихому океані. Сам Рівес пізніше зник за загадкових обставин під час рейсу, разом із частиною вантажу[18][19].
На борту «Еро» Ботта вів польові спостереження й займався описом флори, фауни та клімату регіонів, де зупинялося судно. Його участь була важливою не лише як натураліста, а і як лікаря експедиції: Дюо-Сійї пізніше згадував, що завдяки Ботті під час трирічної подорожі екіпаж не втратив жодної людини — винятковий результат для плавань тієї епохи. Свої медичні обов’язки він поєднував із натуралістичними експедиціями на берег, під час яких збирав зразки рослин і тварин, зокрема птахів і метеликів (перші колекції були зібрані ще під час стоянки в Бразилії, поблизу монастиря «Боа-Віажем»). Ботта також займався профілактикою цинги, постачаючи екіпаж свіжими овочами та фруктами під час зупинок[20].
 |
Навпроти Ріо-де-Жанейро розташоване маленьке містечко Прая-Гранде, де багато заможних чоловіків столиці володіють затишними віллами. У святкові та недільні вечори вони перетинають гавань на критих човнах і там проводять дні відпочинку з родиною та друзями. Між Санта-Крус і Прая-Гранде, на крутому пагорбі, відділеному від материка вузьким перешийком, розташований монастир і церква Боа-Віажем. Португальські моряки мають велику віру в [силу] молитв, які вони тут промовляють, приносячи пожертви, щоб покласти їх до ніг Божої Матері в цій каплиці, розташування якої так доречне для їхнього благочестивого паломництва... |  |
— «Подорож до Каліфорнії, Сандвічевих островів і навколо світу в 1826–1829 роках»[20] | ||
Корабель вийшов із порту Гавр 8 квітня 1826 року, вирушивши через Атлантичний океан до Ріо-де-Жанейро, а далі — навколо мису Горн до берегів Перу та Мексики. Подорож тривала понад три роки й завершилася 19 липня 1829 року поверненням до Франції[18][19].
Плавання вздовж узбережжя Америки
.jpg)
Після проходження мису Горн корабель дістався Вальпараїсо (Чилі), а звідти — портів Перу, зокрема Кальяо. Далі маршрут пролягав до Сан-Хосе-дель-Кабо (Нижня Каліфорнія) і Сан-Франциско, куди «Еро» прибув на початку 1827 року. Протягом усього 1827 року експедиція діяла вздовж узбережжя Верхньої Каліфорнії, відвідавши Сан-Дієго, Монтерей, Санта-Барбару, Лос-Анджелес і Сан-Франциско[20].
|
У Каліфорнії полювання на ведмедя вважається розвагою для трьох або чотири вершники, озброєних своїми мотузками. Поклавши мертву тварину як приманку, вони тихо чекають. Якщо ведмідь захищається і намагається кинутися на одного з чоловіків, інші вибирають цей момент, щоб накинути ласо на нього. Якщо ведмідь тікає, як буває найчастіше, найшвидший вершник намагається відрізати його і змусити битися. | |
— «Подорож до Каліфорнії, Сандвічевих островів і навколо світу в 1826–1829 роках»[20] | ||
Ботта активно вивчав місцеву флору, фауну та побут місцевих мешканців. Його етнографічні записи про корінні народи Каліфорнії, пізніше опубліковані у «Новому літописі подорожей» (фр. Nouvelles annales des voyages, 1831), стали одним із перших систематичних описів індіанських культур регіону. Одним із найпомітніших результатів його зоологічних спостережень стало відкриття нового виду кишенькового гофера, пізніше названого Thomomys bottae на його честь[10][20][21].
На Гавайських островах
У вересні 1828 року «Еро» прибув до Гавайських островів (тоді — Сандвічевих островів). Тут Ботта займався як етнографічними, так і лінгвістичними дослідженнями. Він спостерігав за суспільним устроєм і звичаями гавайців, записав елементи їхньої мови та підготував французько-гавайський лексикон — один із перших подібних документів, складених європейцем. Його нотатки «Спостереження за жителями Сандвічевих островів» (фр. Observations sur les habitans des îles Sandwich) були опубліковані в Парижі 1831 року[20][22][23].
|
Мешканці Сандвічевих островів, як правило, високі та добре складені. Ми часто зустрічаємо серед них людей, які своїми формами та пропорціями нагадують найкрасивіші стародавні статуї. Колір їх шкіри дуже різноманітний. Іноді він дуже темно-коричневий, майже чорний; іноді, навпаки, досить світлий і майже жовтий. Їх фігура приємна і тішить особливо тим, що там завжди присутня атмосфера доброти і життєрадісності. | |
— «Спостереження за жителями Сандвічевих островів»[23] | ||
Він залишив детальні описи місцевих звичаїв, побуту, ігор, господарства та ролі жінок у гавайському суспільстві. Особливо цінним є його спостереження про Каахуману, впливову регентку Гаваїв, із якою він, імовірно, мав особисті зустрічі[20].
|
Але найвпливовіша особа на островах, та, хто насправді ними керує, — це стара королева Тааману, одна з дружин Таммеамеа. Це жінка, яка, бувши справжньою Мессаліною, вірить у свою старість, щоб спокутувати свої минулі помилки через фанатизм, який вселяють у неї місіонери. | |
— «Спостереження за жителями Сандвічевих островів»[23] | ||
|
Місіонери отримують ці жертви за допомогою табу, або капу, що є законом, постійним чи тимчасовим, який остров'яни лише рідко наважуються порушити. Під впливом Каахуману вони отримують капу від короля на все, що вони хочуть: будувати свої церкви, будинки, монастирі, стіни тощо. У такі часи всі люди повинні виконувати встановлені завдання.
Ще одна капу наповнює школи [учнями]. Окрім цих капу на благо місіонерів, король, королева та вожді використовують інші, щоб виконувати роботу для себе. Значна частина року витрачається таким чином. Через це виникає нестача їжі та труднощі з прогодуванням сім'ї, а також зменшення бажання мати дітей та помітне зменшення населення архіпелагу. До того, як європейці прийшли зі своєю промисловою продукцією, вожді зокрема та люди загалом мали менше потреб; перші вимагали менше праці, і сільське господарство процвітало. Була лише рубка сандалового дерева від імені знаті, третини чи чверті населення. |
|
— «Спостереження за жителями Сандвічевих островів»[23] | ||
Кантон і повернення до Франції
|
Наступного ранку ми були близько до островів Лема. З одного з сампанів навколо нас на борт корабля піднявся китаєць. Якби ми судили про всю націю за цією першою особою, ми б сказали, як і будь-який англійський мандрівник, який прибув до Кале, що китайці маленькі, потворні, брехуни та злодії. Ця людина, яка представилася лоцманом, демонструвала всі ці якості. Він запропонував провести корабель до Макао за двісті піастрів, запевняючи мене, що це звичайна плата. На щастя, у мене була краща інформація, і я запропонував йому тридцять. Він закричав, ніби я зневажив ім'я імператора. | |
— «Подорож до Каліфорнії, Сандвічевих островів і навколо світу в 1826–1829 роках»[20] | ||
Після відвідин Гаваїв експедиція вирушила до Китаю, до портів Макао та Кантону (нині Гуанчжоу), де французи торгували хутром і сандаловим деревом. У Макао та Кантоні він зацікавився китайськими методами медицини, порівнюючи їх із європейськими. Під час перебування в Китаї, він також вивчав релігійні практики та спілкувався з місцевими лікарями, що поглибило його інтерес до медицини і нетрадиційних методів лікування[20].
|
Тут немає такого розмаїття кольорів, як на наших площах.
Одяг простих людей складається з широких панталон з синьої або коричневої бавовни та довгого й просторого піджака з того ж матеріалу з небесно-блакитним коміром, закритим на шиї. Деякі замість панталон носять бриджі, зав'язані на колінах поверх білих панчіх. На ногах вони носять капці (бабуші) з квадратними та піднятими носками. |
|
— «Подорож до Каліфорнії, Сандвічевих островів і навколо світу в 1826–1829 роках»[20] | ||
Цей етап став завершальним у плаванні «Еро» навколо світу. Після обходу мису Доброї Надії корабель повернувся до Гавра 19 липня 1829 року[20].
Remove ads
Східні подорожі та археологічні відкриття (1830–1837)
Узагальнити
Перспектива
Єгипетський період (1830–1833)
Після успішного повернення з навколосвітньої подорожі, 5 січня 1830 року Поль-Еміль захистив докторську дисертацію з медицини. Саме у цьому ж році він отримав запрошення від єгипетського віцекороля Мухаммеда Алі для участі у модернізації медичної системи Єгипту як лікар-консультант. У число запрошених ввійшов також Антуан-Бартелемі Кло (фр. Antoine‑Barthélémy Clot), засновник військово-медичної школи в Каїрі. Участь Ботти в цьому проекті означала перехід від винятково наукової та натуралістичної діяльності до поєднання медицини, дипломатії та природознавства[14][24].
У рамках своєї єгипетської діяльності Ботта взяв участь у науково-медичній експедиції до регіону Сеннаар (остання частина сучасного Судану) на Блакитному Нілі — це відбувалося приблизно в 1832-1833 роках. На цій ділянці він зібрав разючу за обсягом колекцію: від 10 000 до 12 000 комах, а також близько 1 000 шкір птахів, амфібій і ссавців. Зібрані матеріали були доставлені до Каїра в 1833 році і згодом передані до Франції — що відкрило Французькому музею природознавства (фр. Muséum national d’histoire naturelle) нові горизонти африканської фауни[14][24].
У цей період діяльність Ботти значно розширилася: він писав спостереження про природні умови, лікувальні рослини й медичну практику в Єгипті та суміжних регіонах. Його медична мета — підвищити рівень єгипетської медицини — поєднувалась із натуралістичним збиранням матеріалів. Саме цей досвід на африканському континенті формував його подальший археологічний та дипломатичний шлях, зокрема призначення на посаду консула в Александрії[14][24].
Експедиція до Червоного моря та Ємену (1835–1837)
У 1833 році французький уряд призначив Ботту консулом в Александрії, а через два роки — відправив його у наукову місію до Червоного моря та Ємену від імені Французькому музею природознавства. Його завданням було дослідити природні ресурси регіону, флору та етнографію місцевого населення. Ємен приваблював учених ще з часів Карстена Нібура, однак Ботта прагнув не лише наукових описів, а й «зрозуміти душу арабів, їхні пристрасті та характери»[25][26][27].
|
Я також дізнався від Езе, що вітер сприяє росту фінікової пальми, і що чим сильніші та частіші вітри, тим рясніше та красивіше фініки; нарешті, я зміг перевірити унікальний факт, який вже зауважив Форскаль, що фінікові пальми в Ємені зазнають нападу виду мурах, який би їх знищив, якби щороку в гори не підіймали та не підвішували на їхніх вершинах колоди з дерева, яке я не знаю, і на яких знаходяться гнізда іншого виду мурах, що знищують шкідників фінікової пальми. | |
— «Розповідь про подорож до Ємену, здійснену в 1837 році для Паризького музею природничої історії»[26] | ||
Ботта також був одним із перших європейців, хто описав практику вживання кату, рослинного наркотику, в Ємені. Він, очевидно, сам часто жував кат під час свого перебування в Ємені та особливо цікавився ним з ботанічного погляду[28]. Найцікавішим у цьому контексті є той факт, що, хоча він так і не дістався до Сани, Ботта досліджував масив Джабель-Сабр над Таїзом, що було заборонено Форссколю та Нібуру. Він повідомляв, що плантації кату там були більшими, ніж будь-який інший вид культивування[29].
Згодом він напише, що «ввічливість вимагає, щоб цю рослину роздавали не лише людям у його домі, але й тим, хто приходить до вас у гості, подібно до того, як каву пропонують у решті Сходу. В результаті люди, які за своїм становищем приймають багато відвідувачів, незабаром опиняються у своїх квартирах, засмічені сміттям від їжі». Описуючи вплив рослини, він зробив висновок: «тому немає людей, які сплять так мало, як єменці»[30].
Підсумком подорожі стала праця «Розповідь про подорож до Ємену, здійснену в 1837 році для Паризького музею природничої історії» (фр. Relation d’un voyage dans l’Yémen entrepris en 1837 pour le Muséum d’Histoire naturelle de Paris, 1841) — блискуче поєднання етнографії, географії та літературного стилю. Праця мала великий успіх у Франції, оскільки розкривала мало відомий європейцям світ Аравії[26][31].
|
На завершення я скажу одне зауваження щодо характеру арабів загалом, яке випливає з того, що я розповів, і яке, на мою думку, корисно та важливо знати в будь-яких стосунках з ними. Добросовісність, якою вони хваляться, і яку деякі ентузіасти Аравії надто охоче їм визнають, існує лише в приватних стосунках і ніколи в політичних. Можна без страху довіряти їхній вірі, Зіммет ель Араб, як вони її називають, коли вони пообіцяли вам свій захист; але їхня вірність у виконанні своїх зобов'язань ніколи не поширюється на питання, що стосуються їхніх амбіцій та інтересів їхньої влади. Для них покинути або обдурити людину, яка віддає себе їхній милості, було б ганьбою; але обдурити потенційного суперника та знищити його, ніби віддано йому служиш, для них є просто хитрістю, а зрада в цьому випадку не ганьбить їх і завжди здається допустимою. | |
— «Розповідь про подорож до Ємену, здійснену в 1837 році для Паризького музею природничої історії»[26] | ||
Remove ads
Консульство в Мосулі та відкриття Ніневії (1842–1846)
Узагальнити
Перспектива
Під впливом ідей Жюля фон Моля, секретаря Французького азійського товариства, Ботта був призначений французьким консулом у Мосулі в 1842 році[32]. Саме Моль, вражений працями Клаудіуса Джеймса Річа про Месопотамію, переконав уряд Франції, що регіон має археологічний потенціал та спонукав Ботта розпочати пошуки Ніневії[33].
У грудні 1842 року Ботта розпочав розкопки на пагорбі Куюнджик — місці, ідентифікованому як Ніневія. Варто зазначити, що місцеві жителі в основному були проти розкопок, особливо коли дослідники помилково намагалися розкопати могилу пророка Йони[34].
Навіть попри це, після довгих суперечок з місцевими жителями та пашею, до кінця 1842 року Ботта зміг найняти бригаду робітників і розпочати копання. Але після кількох тижнів наполегливої праці та витрат (оскільки Ботта за все платив сам), він не знайшов нічого особливо важливого. На щастя, однак, новина про те, що якийсь «франк» (француз, або європеєць) копає в пошуках різьблених фігур, дійшла до місцевого християнського фарбувальника тканин, який порадив Ботті звернути свою увагу на регіон навколо Хорсабаду, де були викопані кам'яні плити з вирізьбленими людськими фігурами[35].
Вирушаючи туди, він описав маршрут надзвичайно докладно. Існувало дві дороги, що вели з Мосула до Хорсабаду: північна пролягала повз гору Куюнджик, тоді як південна проходила нижче неї. Ті, хто йшов північним шляхом, мали двічі перетнути річку Хосер (або Кхаузер) — вперше біля її впадіння в Тигр, а вдруге безпосередньо перед селом. У сезон дощів цей перехід часто ставав небезпечним через розливи. Тому Ботта зазвичай обирав східний берег Хосера, яким ішов південніше Куюнджика. У своїх записках він зазначав, що подорож займала «приблизно п’ять караванних годин від Мосула»[35][36].
Ботта розпочав розкопки навесні 1843 року, і протягом тижня його люди знайшли верхівку стародавньої стіни. Подальші копання виявили закопаний коридор, стіни якого були вкриті чудово виконаними зображеннями бородатих чоловіків у процесії. Ботта помилково вважав, що відкрив біблійну Ніневію, і повідомляв про це у своїх депешах до Парижа. Подальші дослідження показали, особливо через кілька років, коли клинопис було «розшифровано», що знайшов Ботта не Ніневію, а Дур-Шаррукін, резиденцію палацу могутнього ассирійського царя Саргона II[35].
5 квітня 1843 року Ботта надіслав до Парижа лист Жюлю Молю, де повідомив про зроблені відкриття, додавши план розкопок, малюнки та копії написів. У супровідній телеграмі він коротко підсумував сенсаційний результат словами: «Ninive était retrouvée» — «Ніневія знову віднайдена». 2 травня він відправив ще одного листа з додатковими кресленнями та описами нових барельєфів. На той момент команда Ботти вже розчистила кілька дверних прорізів, коридори й стіну, суцільно вкриту рельєфними зображеннями. Обидва його листи були офіційно представлені «Французькій академії написів та красного письменства» (фр. Académie des inscriptions et belles-lettres) і опубліковані в журналі Азійського товариства в Парижі[35][36].
.jpg)
На той час Ботта фінансував розкопки майже виключно з власних коштів. Лише невеликий внесок зробив його друг і покровитель Жюль Моль. Проте публікація перших звітів викликала справжню хвилю зацікавлення у французьких наукових колах. Моль, разом із меценатами Віталем та Летруссом, звернувся до уряду з проханням підтримати подальші роботи. 24 травня 1843 року міністр внутрішніх справ Шарль Марі Дюшатель Тангі (фр. Charles Marie Tanneguy Duchâtel) ухвалив рішення надати Ботті 3000 франків на продовження розкопок. Це стало першим офіційним державним фінансуванням археологічної експедиції у Месопотамії[35][36].
Труднощі з місцевими жителями
_(cropped).jpg)
Однак незабаром Ботта постав перед численними труднощами. Болота й задушлива спека спричиняли епідемії серед робітників, а місцеві чиновники не розуміли мети його діяльності. Для багатьох мешканців околиць барельєфи та клинописні плити виглядали як магічні талісмани, а величезні кам’яні фігури з людськими головами й крилами викликали забобонний страх. Губернатор (паша) Мосула вважав, що європейці шукають золото чи «докази стародавніх прав на землю», якими потім можуть скористатися проти султана. Він наказав своїм людям стежити за розкопками й негайно повідомляти про будь-які знахідки золота. Постійні конфлікти, нагляд і обмеження ускладнювали роботу настільки, що восени 1843 року паша видав наказ припинити всі розкопки[36][37].
Не бажаючи змиритися, Ботта 15 жовтня 1843 року надіслав кур’єра до французького посла в Константинополі з проханням втрутитися й домогтися дозволу (фірмана) на продовження розкопок. Поки тривало листування між французьким посольством і Портою, Ботта залишався у Хорсабаді, підтримуючи табір і охорону розкопаних ділянок. Французькому послу довелося докласти великих дипломатичних зусиль, щоб розвіяти підозри османського двору, який отримував із Мосула перебільшені повідомлення про «нелегальні пошуки скарбів». Лише кілька місяців по тому вдалося відновити офіційний дозвіл на роботи[36][37].
Після кількох місяців дипломатичних переговорів між французьким посольством у Константинополі та османами, нарешті було отримано офіційний фірман, який дозволяв Ботті відновити розкопки. 4 травня 1844 року до Мосула прибув художник і архітектор Ежен Фланден (фр. Eugène Flandin), спеціально направлений французьким урядом для документування археологічних відкриттів. Він привіз усі необхідні папери, урядові дозволи й кошти для продовження робіт. Ботта отримав також офіційне розпорядження, яке визначало умови проведення розкопок: після завершення досліджень місцевість мала бути відновлена до початкового стану, щоб мешканці села Хорсабад могли знову збудувати свої домівки[36].
Одним із найсерйозніших питань стало переселення мешканців Хорсабаду, адже село стояло просто на місці стародавніх руїн. Для продовження робіт необхідно було знести частину житлових будинків, що викликало занепокоєння серед місцевих. За посередництва французького посла барона де Буркенсі (фр. Baron de Bourquency) вдалося досягти домовленості з османською владою: жителі села отримали дозвіл продати свої будинки і тимчасово переселитися до підніжжя пагорба, доки розкопки не завершаться. Саме помешкання Ботти, яке розташовувалося на території розкопок, дозволили залишити на місці як консульський дім і базу для експедиції. Складнішою виявилася ситуація із землевласниками. Ботта змушений був компенсувати їм втрати, однак їхні вимоги виявилися настільки завищеними, що загрожували вичерпати весь бюджет експедиції. На допомогу прийшов новий паша, який пояснив французькому консулу особливості мусульманського земельного права: вся земля формально належала султанові, а місцеві користувачі лише мали тимчасові права володіння. Ботта скористався цим юридичним аргументом і виплатив лише «справедливу компенсацію». Цей крок виявився рішучим — «власники» негайно погодилися і попросили не повідомляти про їхню поведінку паші[36][38].
До середини травня 1844 року всі перепони було усунуто. Розкопки поновилися на тому самому місці, де їх зупинили попередньої осені. Робітники продовжували розчищати зали, слідуючи за лінією стін. Знахідки нових барельєфів припинилися, проте архітектурний план будівлі розширювався. Деякі ознаки свідчили, що палац свідомо зруйнували ще в давнину, а частину будівельного матеріалу згодом використали повторно. Ботта, який тепер мав під керівництвом до трьох сотень робітників, діяв із небувалою систематичністю: він упорядкував розкопи, організував склади знахідок, розпочав щоденне документування й копіювання написів. Під час його відсутності в Хорсабаді — адже консульські обов’язки вимагали перебування в Мосулі — нагляд за роботами здійснював Фланден, який керував робітниками та виконував точні архітектурні заміри. Результатом спільної праці Ботти та Фландена стало монументальне видання «Пам'ятники Ніневії, відкриті та описані паном Боттою, виміряні та намальовані паном Фландіном» (фр. Monuments de Ninive, découverts et décrits par M. Botta, mesurés et dessinés par M. Flandin, 1849–1850), опубліковане Державною друкарнею Франції[36][38].
Транспортування пам’яток і створення ассирійського відділу Лувру (1845–1846)
Після кількох років розкопок у Хорсабаді, Ботта почав готуватися до перевезення найцінніших пам’яток до Франції. Перше транспортування виявилося драматичним: 1845 року баржа з вантажем величезних кам’яних плит і крилатих биків перекинулася на Тигрі, і більшість вантажу пішла на дно. Ця подія мало не призвела до припинення всієї експедиції. Проте Ботта не здався — за кілька місяців він організував другий, успішний караван, який зміг доставити інші артефакти спочатку до Басри, потім до Середземного моря, і зрештою до Франції[36][39][40].
У 1846 році перші скульптури та барельєфи з палацу Саргона II прибули до Парижа, де були урочисто виставлені в Луврі. Ця колекція стала першим зібранням ассирійського мистецтва в Європі та викликала сенсацію серед учених і публіки. Французька преса називала відкриття Ботти «відродженням стародавньої Ніневії»[39][40].
Визнання було настільки гучним, що в Парижі розпочали роботи зі створення окремої зали для демонстрації цих рельєфів. Так з’явився «ассирійська зала Лувру» (фр. Salle assyrienne du Louvre), який став одним із символів французької археології XIX століття. Сам Ботта отримав почесне звання лицаря Почесного легіону та місце серед провідних членів Азійського товариства[41][39][40].
Після 1846 року він поступово передав розкопки іншим археологам, серед яких Остін Генрі Лейярд, який продовжив дослідження в Ніневії, і Еміль Бюрне, що працював із клинописом. Відкриття Ботти започаткували епоху систематичних археологічних експедицій у Месопотамії, а знайдені ним артефакти стали предметом багатьох наукових праць і мистецьких інтерпретацій у Європі[41][39][40].
Згодом, на жаль, частина артефактів буде втрачена через напад на річці Тигр, що стане відомим як «Курнська трагедія»[41].
Remove ads
Головні знахідки Поля-Еміля Ботти
Узагальнити
Перспектива
Рельєфи з палацу Саргона II
|
Одним із найвідоміших відкриттів Ботти стали рельєфні фризи з палацу Саргона II у Хорсабаді, зокрема знаменитий ансамбль, що нині відомий як «Фриз транспортування деревини» (фр. Frise du Transport du Bois). Він складається з п’яти великих плит з алебастрового гіпсу (так званого «мосульського мармуру»), який ассирійці традиційно використовували для облицювання стін своїх палаців[42].
У Луврі зберігаються такі основні плити:
- Louvre AO 19888 — висота 3,03 м; ширина 2,16 м[43];
- Louvre AO 19889 — висота 3,08 м; ширина 4,09 м (складена з двох плит)[44];
- Louvre AO 19890 — висота 3,08 м; ширина 2,41 м[45];
- Louvre AO 19891 — висота 3,08 м; ширина 2,41 м[46].
Цей монументальний фриз не містить написів, і в момент відкриття його значення ще не було зрозумілим. Спочатку його тлумачили як зображення військової кампанії — облоги приморської фортеці чи взяття міста Ашдода царем Саргоном II. Інші припускали, що сцена зображає будівництво міста або палацу. Лише пізніше, завдяки порівняльним дослідженням, учені дійшли згоди, що фриз зображає перевезення ліванського кедра вздовж фінікійського узбережжя — деревини, яку використовували для будівництва палацу Саргона II в Дур-Шаррукіні[47][48].
Фриз вважається першим ассирійським рельєфом, який став відомим на Заході. Його часто відтворювали у наукових виданнях і мистецьких альбомах XIX століття для ілюстрації тем стародавньої торгівлі, мореплавства, будівництва палаців, а також як символ контакту ассирійців із фінікійською цивілізацією[47].
На момент вивезення до Франції фриз був сильно пошкоджений — частину плит розбили, інші зазнали ерозії від спеки та піску. Однак завдяки ретельним кресленням Ежена Фландена, виконаним ще на місці розкопок, вдалось провести часткову реконструкцію. Дві плити були з’єднані в одну композицію, що дозволило відновити приблизну довжину первісного ансамблю — понад 12 метрів при висоті понад 3 метри. Сьогодні у Луврі цей фриз експонується як один із найвизначніших пам’ятників ассирійського мистецтва. Він є невіддільною частиною «ассирійської зали» — першої в історії музейної експозиції, присвяченої археології Месопотамії[42][47][49].
Ламассу — крилаті бики Саргона II
Однією з найвеличніших знахідок Поль-Еміля Ботти під час розкопок у Хорсабаді стали кам'яні колоси-охоронці — ламассу, або «крилаті бики з людськими головами». Ці монументальні істоти стояли біля входів до палаців та міських воріт ассирійської столиці Дур-Шаррукін (сучасний Хорсабад), заснованої царем Саргоном II близько 713 року до н. е.[50]
Знайдений Боттою ламассу був вирізаний із цільного кам’яного блоку. Його висота перевищує 4 метри, довжина сягає 4 метрів, а ширина — близько 1 метра. Голова, єдина частина, виконана в повному об’ємі, має чітко окреслені чоловічі риси: густі дугоподібні брови, випнутий ніс, доброзичливу усмішку. Довга кучерява борода та пасма волосся, що спадають на плечі, обрамляють обличчя, створюючи урочистий і водночас спокійний вираз[51].
На голові ламассу — тіара, прикрашена зірками, із двома рогами обабіч і вінцем із пір’я. Вуха, як у бика, нагадують про тваринну природу істоти. Тіло відтворене з дивовижною точністю: мускулисті плечі, міцні ноги та широкі копита свідчать про силу. Цікаво, що фігура має п’ять ніг — це дозволяло створювати оптичну ілюзію: спереду ламассу здається нерухомим, а збоку — таким, що йде вперед[51].
На внутрішній стороні скульптури, між задніми ногами, розміщено клинописний напис у два рядки, який прославляє Саргона II, перелічуючи його титули та доблесті, а також містить прокляття для тих, хто спробує пошкодити споруду. Такі тексти мали ритуальне значення — вони закликали богів Ашшур і Набу оберігати царський дім і карати всіх, хто посягне на святиню[52].
Величезний ламассу з Хорсабада нині зберігається в Луврі, де займає центральне місце у залі ассирійських пам’яток. Його копії прикрашають університетські музеї у Парижі, Лондоні, Берліні та Чикаго — як символ відкриття давньої Месопотамії й початку наукової археології Близького Сходу[52].
Гільгамеш, що долає лева
Одна зі скульпутур, виявлених Полем-Емілем Боттою під час розкопок у палаці Саргона II в Хорсабаді, є монументальне зображення героя або духа, який душить лева. Цей мотив, зазвичай ототожнюваний із Гільгамешем, був частиною складної декоративної програми ассирійських палаців, де поєднувалися архітектурні, релігійні та магічні функції[53][54][55].
Фігура має висоту понад п’ять метрів і зображує могутнього героя, який тримає лева у смертельних обіймах. Композиція фронтальна — рідкісний спосіб для ассирійського мистецтва, що зазвичай тяжіло до профільного зображення. Таке рішення підкреслює магічний статус персонажа, який безпосередньо зустрічається поглядом із глядачем[53][54][55].
У правій руці герой тримає церемоніальну зброю з вигнутою лезом — ритуальну зброю царів. На ньому — коротка туніка, поверх якої накинуто плащ, що частково відкриває праву ногу. Погляд персонажа — прямий і гіпнотичний, очі колись були розфарбовані яскравими фарбами, щоб створювати ефект присутності. Волосся і борода оформлені у традиційному ассирійському стилі, подібно до тих, що бачимо на портретах царів. На зап’ясті — браслет із розеткою у центрі, символом небесного благословення[53][54][55].
Лев, якого герой душить, підіймає голову, роззявляє пащу і показує зуби; його морда стилізована за допомогою концентричних складок, що імітують ревіння. Контраст між спокійною силою героя і люттю звіра передає ідею космічної перемоги порядку над хаосом[53][54][55].
Ця постать часто тлумачиться як Гільгамеш, легендарний герой шумерського епосу й цар міста Урук, який уособлює ідеал царя-боголюдини — переможця звіра, володаря життя й смерті. У контексті палацу Саргона II ця сцена мала нагадувати відвідувачам про божественне походження царської влади й непорушність імперського порядку[53][54][55].
Remove ads
Пізніша діяльність і смерть
Узагальнити
Перспектива
1 травня 1847 року в Парижі, за присутності короля Луї-Філіппа I, у Луврі урочисто відкрили перше в Європі музейне зібрання ассирійського мистецтва, створене на основі знахідок Поля-Еміля Ботти з Хорсабаду. Дві галереї у північному крилі були перетворені на виставкові зали — подію, яку французька преса назвала «відкриттям нової Месопотамії». Цей музей став попередником сучасного Департаменту стародавнього Сходу Лувру[56][57].
Після революції 1848 року монархіст Ботта, який залишався відданим династії Орлеанів, був переведений у заслання до Єрусалиму на посаду французького генерального консула. Там його зустрів письменник Ґюстав Флобер, який залишив похмурий портрет археолога[9][13][58].
У 1851 році Ботта, який усе ще перебував у Єрусалимі, був короткочасно відряджений до Константинополя для участі в переговорах із Високою Портою щодо прав на Храм Гробу Господнього. Проте місія закінчилася безрезультатно. У 1857 році його призначили генеральним консулом у Триполі (сучасна Лівія), де він пропрацював понад десять років. Стан здоров’я постійно погіршувався, і в 1868 році він змушений був повернутися до Франції[9][13].
Поль-Еміль Ботта помер 29 березня 1870 року в маєтку Ашер поблизу Пуассі, у віці 67 років. Його смерть пройшла майже непоміченою у Франції, однак у науковому світі він залишився в пам’яті як першовідкривач ассирійської археології, людина, що подарувала Європі погляд на давній Схід, який до того існував лише у Біблії[59][60][61].
Його відкриття — ламассу, рельєфи, фризи й клинописи з Дур-Шаррукіна — заклали основу європейського ассиріологічного мистецтвознавства і започаткували традицію наукових археологічних експедицій на Близькому Сході[62][63].
Remove ads
Основні наукові праці
- «Спостереження про мешканців Сандвічевих островів» (фр. Observations sur les habitants de l’île Sandwich) та «Різні спостереження, зроблені в морі» (фр. Observations diverses faites en mer) — In: Nouvelles annales du voyage, т. 32, 1831, с. 129–176. Переклад англійською: John Francis Bricca (1952), E. C. Knowlton Jr (1984).
- «Витяг із дослідження гори Сабер у Південній Аравії» (фр. Extrait d’une exploration au mont Saber dans l’Arabie méridionale) — In: Bulletin de la Société de géographie, 1839, с. 369–381.
- «Звіт про подорож до Ємену, здійснену 1837 року для Паризького музею природничої історії» (фр. Relation d’un voyage dans l’Yémen entrepris en 1837 pour le Muséum d’histoire naturelle de Paris) — Benjamin Duprat, Париж, 1841.
- «Листи до Жуля Моля» (фр. Lettres à M. J. Mohl) — In: Journal asiatique, травень 1843 – лютий 1845.
- «Листи пана Ботти про його відкриття в Хорсабаді поблизу Ніневії» (фр. Lettres de M. Botta sur ses découvertes à Khorsabad près de Ninive) — вид. Ж. Моля, Imprimerie royale, Париж, 1845.
- «Доповідь про ассирійське клинописне письмо» (фр. Mémoire sur l’écriture cunéiforme assyrienne) — In: Journal asiatique, травень 1845 – травень 1847.
- «Лист до М. Летрона про деякі власні імена, що містяться в написах Хорсабаду» (фр. Lettre à M. Letronne sur quelques noms propres contenus dans les inscriptions de Khorsabad) — In: Revue archéologique, рік 4, ч. 2, 1847, с. 465–466.
- «Пам’ятки Ніневії, відкриті та описані П.-Е. Боттою, виміряні та намальовані Е. Фланденом» (фр. Monuments de Ninive, découverts et décrits par M. P.-E. Botta, mesurés et dessinés par E. Flandin) — 5 т., Imprimerie nationale, Париж, 1848–1850; перевидання 1972.
- «Листи пана Ботти про його відкриття в Ніневії I–V» (фр. Lettres de M. Botta sur ses découvertes à Ninive I–V) — In: Journal asiatique, 4-та серія.
Remove ads
Примітки
Wikiwand - on
Seamless Wikipedia browsing. On steroids.
Remove ads