Поляков Дмитро Федорович

У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем Поляков.

Дмитро Федорович Поляков (1921—1988) — радянський розвідник і військовий педагог. Генерал-майор ГРУ. Протягом більше 20 років був таємним агентом американської розвідки. Розстріляний 15 березня 1988 року.

Поляков Дмитро Федорович
рос. Дми́трий Фёдорович Поляко́в
Народився	6 липня 1921(1921-07-06)  Старобільськ, Донецька губернія, СРСР
Помер	15 березня 1988(1988-03-15) (66 років)  Москва, СРСР  ·вогнепальна рана
Країна	СРСР
Діяльність	шпигун
Alma mater	Військова академія імені М. В. Фрунзе
Знання мов	російська
Військове звання	генерал-майор
Медіафайли у Вікісховищі

Біографія

Народився в 1921 р. в Україні. Після закінчення середньої школи в 1939 році вступив в артилерійське училище. Учасник німецько-радянської війни з 22 червня 1941 року: воював на 3-му Українському, Карельському і Західному фронтах. За мужність і героїзм нагороджений орденами Вітчизняної війни 2-го ступеня^[1] і Червоної Зірки^[2] за знищення 1 ПТО, 3 артилерійських батарей, 1 мінометної батареї і 60 солдатів противника. Війну закінчив у званні майора і на посаді старшого помічника начальника розвідувального відділення штабу артилерії 26-ї армії. Член ВКП (б) з 1942 року.

У післявоєнні роки закінчив Академію імені Фрунзе, курси Генштабу і був направлений в Головне розвідувальне управління (ГРУ). C травня 1951 по липень 1956 року в званні підполковника працював у США під прикриттям посади офіцера для доручень при представництві СРСР в Військово-штабному комітеті ООН . В ті роки у Полякова народився син, який через три місяці захворів на важку хворобу. Для порятунку дитини була потрібна складна операція вартістю 400 доларів. Грошей у Полякова не вистачало, і він звернувся за матеріальною допомогою до резидента ГРУ генерал-майора І. А. Склярова. Той зробив запит в Центр, але керівництво ГРУ відмовило в цьому проханні. Син Полякова незабаром помер.

У 1959 році повернувся в Нью-Йорк в званні полковника під прикриттям посади начальника секретаріату представництва СРСР при Військово-штабному комітеті ООН (реальна посада — заступник резидента ГРУ по нелегальній роботі у США).

8 листопада 1961 року за власною ініціативою запропонував співпрацю ФБР, назвавши на першій зустрічі шість прізвищ шифрувальників, які працювали в радянських закордонних представництвах у США. Пізніше пояснював свій вчинок ідеологічним незгодою з політичним режимом в СРСР. На одному з допитів заявив, що хотів «допомогти західній демократії уникнути натиску хрущовської військової та зовнішньополітичної доктрини» . ФБР присвоїло Д. Ф. Полякову оперативний псевдонім «Топхет» (від англ. tophat — циліндр). На другій зустрічі з агентами ФБР 26 листопада 1961 року назвав 47 прізвищ радянських розвідників ГРУ і КДБ, що працювали в той час в США. На зустрічі 19 грудня 1961 року повідомив дані про нелегалів ГРУ і офіцерів, які підтримували з ними зв'язок. На зустрічі 24 січня 1962 р. видав американських агентів ГРУ, інших радянських нелегалів, про які він промовчав на попередній зустрічі, офіцерів нью-йоркської резидентури ГРУ, які працювали з ним, дав наведення на деяких офіцерів на предмет їх можливого вербування. На зустрічі 29 березня 1962 року впізнав на фотографіях радянських дипломатів і співробітників радянських представництв в США, показаних агентами ФБР, відомих йому розвідників ГРУ і КДБ. На останній зустрічі 7 червня 1962 року видав нелегалку Мейсі (капітан ГРУ М. Д. Доброва) і передав ФБР перезнятий секретний документ ГРУ «Введення до організації та проведення секретної роботи», пізніше включений в навчальний посібник ФБР з підготовки контррозвідників в якості окремого розділу. Дав згоду на співпрацю в Москві вже з ЦРУ США, де йому присвоїли оперативний псевдонім «Бурбон». 9 червня 1962 р. Поляков відплив до Європи на борту «Куїн Елізабет».

Незабаром після повернення в Москву був призначений на посаду старшого офіцера третього управління ГРУ. Йому доручили з позицій Центру курирувати діяльність розвідаппаратів ГРУ в Нью-Йорку і Вашингтоні. Планувалося його третє відрядження в США на посаду старшого помічника військового аташе при посольстві СРСР у Вашингтоні. Провів в Москві кілька тайникових операцій, передаючи ЦРУ секретну інформацію (зокрема, перезняв і передав телефонні довідники Генерального штабу Збройних Сил СРСР і ГРУ).

Після згадки прізвища Полякова в газеті «Лос-Анджелес Таймс» у звіті про судовий процес над виданими їм нелегалами Саніними, керівництвом ГРУ було визнано неможливим подальше використання Полякова по американській лінії. Поляков був переведений в управління ГРУ, яке займалося розвідкою в країнах Азії, Африки і Близького Сходу. У 1965 році був призначений на посаду військового аташе при посольстві СРСР (резидента ГРУ) в Бірмі. У серпні 1969 року повернувся в Москву, де в грудні був призначений виконуючим обов'язки начальника напрямку, який займався організацією розвідувальної роботи в КНР і підготовкою нелегалів для закидання в цю країну. Потім став начальником цього напрямку.

У 1973 році був направлений в якості резидента в Індію, в 1974 році отримав звання генерал-майора. У жовтні 1976 повернувся в Москву, де був призначений на посаду начальника третього розвідувального факультету Військово-дипломатичної академії, залишившись при цьому в резерві призначення на посади військового аташе і резидента ГРУ. В середині грудня 1979 року знову виїхав до Індії на свою попередню посаду військового аташе при посольстві СРСР (старшого оперативного начальника розвідапаратів ГРУ Генштабу в Бомбеї і Делі, що відповідав за стратегічну військову розвідку в Південно-Східному регіоні). Служив на посаді начальника факультету Військової академії Радянської Армії^[3] .

У 1980 році за станом здоров'я вийшов у відставку. Після відходу на пенсію генерал Поляков став працювати вільнонайманим в управлінні кадрів ГРУ, отримавши доступ до особових справ усіх співробітників^[4] . На неодноразові пропозиції переїхати у США Поляков відмовляв: «Не чекайте на мене. Я ніколи не переїду в США. Я роблю це не для вас. Я роблю це для своєї країни».^[5]

Був заарештований 7 липня 1986 року. 27 листопада 1987 року Військовою колегією Верховного суду СРСР був засуджений до розстрілу. Вирок виконаний 15 березня 1988 року. Офіційна інформація про вирок і його виконання з'явилася в радянській пресі лише в 1990 році. А в травні 1988 президент США Рональд Рейган під час переговорів з М. С. Горбачовим озвучив пропозицію американської сторони помилувати Д. Полякова, або обміняти його на кого-небудь із заарештованих в США радянських розвідників, але прохання запізнилося^[6][7].

За основною версією, причиною викриття Полякова стала інформація, передана КДБ СРСР тодішнім співробітником ЦРУ Олдрічем Еймсом або співробітником ФБР Робертом Ханссеном^[8]. Операцією по затриманню Полякова керував полковник КДБ Володимир Зайцев, заступник командира групи «А».

За наявною у відкритих джерелах інформації, за час співробітництва передав ЦРУ інформацію про дев'ятнадцять радянських розвідників-нелегалів, що діяли в західних країнах, про сто п'ятдесят іноземців, які співпрацювали з розвідувальними службами СРСР, в тому числі Коммодора Дітера Герхардта, і про приблизно 1500 діючих співробітників розвідслужб СРСР. В сумі — 25 ящиків секретних документів в період з 1961 по 1986 рік.

У мистецтві

• Біографія Дмитра Полякова використана в романі Фредеріка Форсайта «Ікона» (1996).
• У серіалі "С чего начинается Родина " (2014 року) виведений під ім'ям Дмитро Федорович Дмитрієв, генерал ГРУ у відставці, якого зіграв Георгій Тараторкін.
• У серіалі " Активи " (2014 року) персонаж Полякова — одна з ключових фігур, арешт якого став першою ланкою в розслідуванні, який привів до розкриття Олдріча Еймса. Апогеєм драматичної лінії серіалу стала зустріч Сандри Граймс і Джинн Вертфей з онукою Полякова. У ролі Полякова — Пітер Гіннесс.

Див. також

• Пеньковський Олег Володимирович

Література